Саме з цієї причини категорія фільмів, де головні герої – машини-убивці, – бідна родичка епічних слешерів та зомбі-бойовиків; сіра, непримітна й фатально кривенька качечка. Ба навіть своїм існуванням цей хирлявий простір смертельних фантазій завдячує хіба що Стівену Спілбергу та його давній стрічці “Дуель” (1971). Спілбергу вдалося зашити в сюжет про безжальну вантажівку сяку-таку метафору, й глядача у підсумку цікавить суто світоглядне питання: хто ж сидить за кермом сліпого фатуму? Чи, може, він трощить людські долі саме тому, що ніким не керований? Філософський скрегіт “Дуелі” хоч і не опинився на звалищі мистецького металобрухту, проте й щедрого врожаю автомобільних монстрів публіка так і не дочекалися. Чорний седан, який меланхолійно чавив населення маленького містечка в “Автомобілі” (1977), запам’ятався хіба що тим, що чорний седан – видовище самодостатнє. Творці цієї стрічки, як і Спілберг, поставили під сумнів існування водія, й на тому вшились із метафізичного поля бою.
Реанімував масовий страх і трепет перед чотириколісним кілером Джон Карпентер і його екранізація роману Стівена Кінга “Крістіна” (1983). Власне, ця стрічка дозволила затягнути продукцію американського автопрому на територію стерильного кошмару. Стівен Кінг, творець багатьох елементарних див, буквально оживив свою пекельну машину, подарував їй розум, почуття й злопам’ятність; згодом, майже через двадцять років, письменник ще повертався до цього сюжету в романі “Майже як бюїк” (за екранізацію роману взявся славнозвісний техаський різник Тоуб Хупер, прем’єру обіцяють вже цього року).
А втім, на тлі безкінечних кіберпанківських роздумів про штучний інтелект і повстання машин усі ці наївні “казки для дорослих” про ревниві й мстиві автотранспортні засоби справляють убоге враження. Саме тому про існування машин-убивць частіше згадують виробники дешевої томатної кінопасти. Найяскравіший приклад останніх років – австралійський фільм “Вантажівка” (режисер Дін Френсіс, 2009). Мета Френсіса полягала не тільки в тому, щоб передати витання Стівену Спілбергу, але й довести його історію до абсурдної кондиції. Заради цього довелося поцупити одну яскраву деталь: як і в жахокомедії 2007 року “Кривава машина”, вантажівку заправляють кров’ю. У “Кривавій машині” подається навіть блазенська мотивація такого винаходу: енергетична криза, пошуки альтернативного палива та інші зворушливі нісенітниці. Австралійці поставилися до проблеми простіше: вбивця завжди потребує крові, без жодних пояснень і причин. Навіть якщо він – вантажівка.
Вершинним досягненням треш-естетики в царстві всілякої агресивної машинерії варто визнати канадське видовище 2009 року “Бульдозер”. П’ятдесят тон смертельного різноманіття вдосконалені ще й якимись неймовірними зміїними відростками; воно може жувати, дробити, чавити, розтирати; жодному маніяку й не снились такі можливості. Кожен гвинтик усіх загаданих автомобільних монстрів випромінює бездонну ненависть до людини; ця механічна ненаситність і безпричинна жорстокість минулого року спричинила небуденне кінематографічне прозріння – фільм Квентіна Дюпе “Шина”. Герой-убивця цієї епохальної стрічки зі скромним бюджетом 500 000 доларів – звичайна автомобільна шина на ім’я Роберт.
По-перше, це фільм-маніфест, фільм-проповідь, фільм-публіцистка. Настільки безпосередньо й простодушно любить поводитися з глядачем хіба що Джордж Ромеро, який хоч і започаткував жанр зомбі-муві, проте щоразу намагається втовкмачити публіці, що знімає кіно про зовсім інші речі. Відтак і Квентін Дюпе вже на початку випускає до глядача шерифа, який іронічно констатує, що навіть у багатьох видатних фільмах немає ні логіки, ні здорового глузду. “Чому інопланетянин у Стівена Спілберга – коричневий? Без причини. Чому в “Піаністі” Поланського цей хлопець живе як бомж, якщо він так чудово грає? Нема пояснень. Чому хтось любить сосиски, а хтось ненавидить? У житті багато чого відбувається без жодних на те причин”.
У фільмі є не тільки герой-убивця, але й глядачі. Режисер не приховує: це кіно існує тільки тому, що хтось його дивиться (докладніше на цю тему висловлювався Віктор Пєлєвін). І єдиний спосіб припинити цей абсурд – повбивати глядачів. Бо доти, поки хоч один із них витріщатиметься на криваві безумства шини (від одного лише погляду якої в людей вибухають голови), абсурд годуватиме себе сам.
Ви гадаєте, шину так легко знищити? Дарма. За неї завжди зможе помститися, наприклад, дитячий триколісний велосипед. І коли історія вичерпується аж настільки, що ви вже не проти побачити фінальні титри, – все тільки починається. Триколісний велосипед збирає армію шин і рушає на Голівуд. І якраз на це у них є причини.
Кожен сучасний глядач глибоко в душі знає, що від розгніваної шини нікуди не втечеш. Навіть якщо волею сценариста вона перетвориться на розкришене печиво.