ГоловнаСуспільствоЖиття

Українці в Італії. Від безнадійності до перспектив

Рим. Київ. 24.04.2014

Українські заробітчани в Італії вже давно сформувались у міцну спільноту. Історія формування діаспори на Апеннінах тривала протягом останніх 15 років. Сьогодні наші співвітчизники займають 5 місце за кількістю іммігрантів в Італії, і їхня кількість, за офіційними статистичними даними Інституту Статистики Італії (ISTAT), на 2011 рік становила 223.782 тис., що становить 7% від усього населення Італії. Проте неофіційна статистика говорить майже про півмільйона українців, які проживають без дозволу в Італії.

 Таблиця 1. Вікова градація українців в Італії в порівнянні з іммігрантами з інших європейських країн та країн, які не входять до складу ЄС.

Цілком очевидно, що більшість з них це жінки, 80%. Якщо порівняти за останні 10 років, то майже вдесятеро збільшилось число українців в Італії і основним мотивом переїзду була і сьогодні залишається робота. Між чоловіками та жінками існує певний віковий розрив, а саме, більшість жінок – це заробітчанки старшого віку де середній вік становить 50 років, проте заробітчани чоловіки набагато молодші – середній вік 40 років.

Таблиця 2. Гендерна присутність українців іммігрантів в Італії. Дані за 1 січня 2011 року.

Така картина повязана із пропозицією роботи, яку диктує ринок праці Італії для іммігрантів сьогодні. Більшість жінок зайняті в сфері соціального обслуговування, а саме по догляду за хворими та прибирання помешкань і це більше як 60% зайнятості українок. Ця сфера вважається найбільш чисельно охоплена українками.

Якщо задуматись про причини такого стану речей, то варто поглянути на те, що приблизно 10 років тому ця робота перестала цікавити італійок, оскільки не приносила прибутку. І як наслідок утворилась свобідна ніша, яку зайняли українки й по сьогодні тримають першість в цій сфері. Конкурентами в цьому ділі українки вважають румунських жінок, оскільки їх останнім часом стало більше в Італії завдяки тому, що Румунія стала членом ЄС. Але українки все ж таки остегрігаються своїх сусідок, оскільки ці здешевлюють вартість праці. Оксана вже 6 років проживає та працює в Римі. Українка причину здешевлення оплати роботи пояснює дуже просто і посилається одразу на нарікання італійських панів, а саме лінивість румунських жінок, що явно дозволяє їм здешевлювати працю. “Їм головне зачепитись за роботу, але не факт, що вони її будуть виконувати якісно. До мене не раз звертались італійці зі скаргами, що румунки не є чесні і прибирання квартир не доводять до кінця, що не може не дратувати”. Традиційно українка за годину прибирання бере від 8-10 євро, натомість румунська жінка може здешевити до 6 а то й 5 євро. Це вже залежить від досвіду та соціального статусу. 

Таблиця 3. Розподіл трудової зайнятості українців в Італії

Другою за кількістю зайнятості українських робочих в Італії є індустрія та готельно-ресторанна сфера обслуговування. В останній зайняті переважно молоді українці, які приїхали до Італії по так званому питанню “з’єднання сім’ї”. Мама, проживши кілька років на Аппенінах, забирає дітей з України до себе. Італійське законодавство дозволяє такий вояж, якщо сама мати проживає легально. Але Італія для молодих українців перший місяць є країною прекрасних краєвидів та смачної кухні. Зовсім скоро “брутальна реальність” вносить свої корективи в ідилію – “країна сонячного настрою”.

Батьки не можу достатньо забезпечити своє чадо, більше того навіть коли мова йде про навчання. Як наслідок молоді українці ідуть працювати. Як і всім новоприбулим іммігрантам вибір роботи в них невеликий. Переважно йдуть працювати в ресторани. В Римі їх кілька тисяч, і особливо власники цікавляться молодими українками зі знанням російської мови. Христина вже рік як працює в одному з ресторанів на площі “Болонья” в Римі. Тут вона заробляє 700 євро на місяць і працює через день. Гроші українка витрачає на себе, оскільки проживає з мамою, тому за оренду хати не платить. Проте має маленьку заначку, куди складає певну суму щомісяця. Вона сповнена романтизму і дивиться з оптимізмом у майбутнє, хоча працює у важкому колективі при інтенсивному графіку. “Я на ногах майже 10 годин, а то й більше. Іншого виходу в мене немає. Я працюю, щоб заробити 5000 євро, які я одразу віддам на курси візажистів театру та кіно”. Для неї ресторан це так званий start up. Вона не збирається залишатись на постійно. Христина в цьому плані дуже амбітна дівчина, що не скажеш про її ровесниць, які сидять на шиї батьків та роблять вигляд, що навчаються.

Таблиця 4. Порівняльна таблиця заробітної платні між українцями в Італії та представниками інших країн.

Часто доводиться зустрічати молодих українців в Римі, і на питання, а чим ти займаєшся, очікую одну лише відповідь. Складається таке собі напередвизначення. Вони з сумом в очах констатують, що працюють в барі, готуючи каву, або ж офіціантом у ресторані. Навіть така не престижна робота їм додає впевненості, адже заробляють все-таки більше ніж в Україні. В тих, хто тільки приїхав до Італії і знайшов роботу, заробітну платню калькулюють одразу в гривні і на перший погляд це здається багато. В розмові пояснюють, що таких заробітків навіть годі чекати на Батьківщині. І власне це одне, що їх заставило виїхати за кордон. “Першачки”, так можна назвати тих, які перший рік в Італії на заробітках, в розмові божаться, що після року, а то й двох, обов'язково повернуться в Україну. Але реальність диктує інші умови. Переважна більшість залишаються на довше. Це стосується як молодих, так і старших. 

Успішні українці

Серед багатьох українців, які мають сталу роботу в соціальній сфері, є одиниці, яким вдається обійняти посади при державних та комунальних інституціях. Зокрема в столиці Італії протягом 5 років в мерії міста працювала українка Тетяна Кузик. Вона обіймала посаду радника мера міста. На перший погляд може здатись не цілком й важлива зайнятість, оскільки мери міст традиційно велику команду радників формують довкола себе. Проте з українкою цілком інакше. Пані Тетяна була таким собі лобістом з питань країн Східної Європи, а саме України, Росії, Румунії та Білорусі. Таких радників в інших італійських містах практично немає. Завдяки своїй посаді, вона могла з фондів римської мерії забезпечити українську громаду приміщенням для проведення культурних заходів, вибити кошти на проведення безкоштовних навчальних семінарів для «першачків-іммігрантів». Проте мабуть найбільшим досягненням українки є організація українських загальноосвітніх шкіл не тільки в Римі, але й в Неаполі, Венеція-Местре, Брешії, Пескарі, Падові, Казерті та ін. В цих школах молоді українці навчаються за програмою загальної середньої освіти згідно стандартів Міністерства освіти України і отримують рівноцінний диплом одноліткам в Україні.

Час відкритих дверей

Загалом більша половина заробітчан-українців в Італії - це люди з вищою освітою. Безперспективною для них є можливість використати свої знання в державних інституціях Італії на благо вітчизняної економіки, освіти чи соціального життя. Їм практично закриті двері, але до недавнього часу.

4 вересня минулого року на розгляд Кабінету Міністрів Італії було подано законопроект, за яким іммігранти отримали нагоду обійняти посади в державних інституціях. Варто зазначити, що цей законопроект вийшов з пера не-італійки, але чорношкірої жінки Чечіле Кєнже Кашету – екс-міністра соціальної інтеграції Італії в уряді Енріко Летти. Уродженка Демократичної Республіки Конго та натуралізована італійка виступила з такою ініціативою, оскільки сама була іммігранткою та не зі слів знає їхню важку долю та обмеженість у виборі професії. Закон дозволяє на конкурсній основі отримати державну роботу легаліхованим іммігрантам. Правда згідно цього нововведення, ми не побачимо українця в рядах карабінерів та міліції, мароканця в кабінетах міністерств всіх рівнів та пакистанця в кріслі судді.

“Проте українці можуть бути вчителем, соціальним працівником при державних адміністраціях та лікарем, але при цьому кандидат повинен мати кваліфіковану освіту, здобуту в італійських вишах або визнані дипломи з інших країн”, - пояснює юрист Наталія Цебрик. Це ще одна успішна українка в Римі. Зараз вона кілька років працює в профспілці для іммігрантів. Спочатку як і всі “першачки” вона працювала у барі. Згодом вивчила мову, здобула освіту юриста і стала перекладачем у суді. Сьогодні вона допомагає новоприбулим українцям отримати документи на легальне проживання в Італії. Ініціативу Уряду Летті Наталія сприйняла без великого ентузіазму, оскільки не бачить потреби змінювати роботу. Зміна роботи, на її думку, тягне за собою певний період невизначеності, який не кожен заробітчанин може собі дозволити."

Біля центру зайнятості в Римі
Фото: www.bloomberg.com
Біля центру зайнятості в Римі

“Ми повинні чітко розуміти, що кожна українка, яка працює в Італії, легально чи ні, використовує час для того, щоб заробити копійку. Натомість участь у конкурсі на державну посаду вимагає часу на фахову підготовку, багато сил та енергії йде на бюрократичну тяганину і так далі. На це в них (“українців”-авт.) часу немає. Краще мати синицю в руках, а ніж шукати журавля в небі”. 

Як ми зазначали вище, половина українок в Італії мають вищу освіту і за бажанням вони б могли легалізувати свій диплом, щоб згодом спробувати обійняти державну посаду, наприклад вчителя чи медсестри. Перевага державної роботи в тому, що працівник згідно закону отримує так звані 14 зарплат: 11 зарплат щомісяця, дванадцята зарплата – це відпускні, тринадцята з нагоди нового року і чотирнадцята як преміальна. Проте, для того, щоб користати з таких соціальних стандартів, потрібно отримати фахову італійську освіту. І є випадки серед наших співвітчизників, хто залишає стару роботу та прагне до престижних посад, як от Людмила Васільєва з Тернополя. Вона вже 10 років проживає у місті Чезенатіко на півночі Італії. Вона приїхала сюди з українським дипломом як лікар-психотерапевт, проте італійці визнали їй тільки кілька предметів. Натомість пані Людмила ще 8 років вчилась в італійському виші, щоб здобути повну кваліфікацію та отримати роботу у відділі щвидкої допомоги місцевої лікарні.

Чітку перспективу бачать українські студенти, які навчаються в Італійських вишах. От до прикладу Софія Ковальчук зі Львова завершує навчання в Папському Григоріанському Університеті – це найстаріший католицький університет Рима, за спеціальністю соціологія. Готується писати докторську працю. Вона не планує повертатись до України, оскільки має сумнів, що знайде роботу відповідної кваліфікації. Проте зраділа з того, що відтепер матиме можливість законно отримати державну роботу.

“Я хочу отримати державну роботу в Італії, оскільки це більш надійніше, ніж працювати на приватну фірму. Та й соціологія більше потрібна державним структурам. Проте усвідолюю чітко, що не так легко буде пройти конкурс, оскільки буде багато бажаючих. Та й в перемозі велике значення матиме рекомендація та досвід праці”, - оцінює Софія свої перспективи в отриманні державної роботи.

На тлі економічної та соціальної кризи, Уряд Італії намагається залучати іноземців до покращення життя в країні. Тому й створюють сприятливі інтеграційні умови для іммігрантів, оскільки дешевше утримувати іммігрантів з легальним статусом ніж навпаки. Та й для тих, хто працює в сфері соціального служіння, Уряд створює юридичну базу по захисту трудових прав і обовязків прибиральниць та доглядальників за хворими, бо іншого виходу немає. Коли не буде тих же українців чи румунів, албанчів чи мароканців, за літніми та хворими людьми буде нікому доглядати. Будинки для пристарілих забиті вщент. 

Одне не дає спокою українцям в Італії – це мир і спокій в Україні. Вони дуже переймаються політичним життям на Батьківщині. В розмові зі сьозами на очах та кладучи руки на серце українки кажуть, що їхньою мрією є повернутись в Україну.

Тарас СеменюкТарас Семенюк, ​Журналист, Рим
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram