Верные присяге

Печать

Они прошли российскую оккупацию и остались верны присяге Украины. LB.ua попросил нескольких крымских военных рассказать о событиях марта 2014 года.

“Отбой тревоги, стать к стенке”

Ярослав Клязинка, старшина 2-й статьи корвета “Тернополь”:

Фото: vk.com/klyaznika

(Экипаж корвета "Тернополь" в полном составе остался верным Украине и сейчас в полном составе базируется в Одессе)

- Когда началась оккупация, я был на корабле, как и весь экипаж. Всех, кто был в отпуске, вернули на борт, и мы оставались там 24 дня - с момента начала оккупации и до 22-го марта.

22 марта приехал командир ЧФ РФ Александр Витко и выдвинул нам ультиматум: «Сдавайте корабль, или мы будем его брать штурмом». Наш командир (командир корвета ВМС Украины «Тернополь», капитан 3 ранга Максим Емельяненко - прим. Авт.) ответил: «Русские не сдаются!»

Витко уехал. Мы сдали боеприпасы в арсенал - такое решение было принято, чтобы избежать жертв, минимизировать потери. Оружие не сдавали. Дополнительно вооружились щитами, палками, ключами. Щиты сделали из деревянных стендов с историей “Тернополя”. На вооружении у нас также были пожарные рукава и гидроакустическая станция - мы включали ее, чтобы выявлять диверсантов (от нарастающего с огромной скоростью звука в воде у человека, если он в легкой экипировке, лопаются барабанные перепонки - прим. Авт.)

Экипаж нес трехсменную вахту. При подходе кораблей РФ на 20-­30 метров к корвету - объявлялась тревога.

Фото: EPA/UPG

(Отвечая на вопрос, почему корвет не вышел в открытое море, пока была такая возможность) Мы были готовы к отплытию в Одессу, как и «Славутич». Стояли на якоре и ждали команды. Простояли более 5 часов. После чего пришла телеграмма от адмирала Дениса Березовского, который тогда еще был командующим ВМС Украины: “Отбой тревоги, стать к стенке”. И практически в тот же день Березовский принял присягу РФ.

Конечно, если бы не та команда Березовского, то большинство украинских кораблей успели бы выйти из акватории Крыма.

После того, как адмирал изменил присяге, мы начали готовиться к выходу в море. Но нас заблокировали буксиром, а потом тральщиками и буксирами с вооруженными “зелеными человечками” - у них были АК­74, СВД, пулеметы.

Севастопольская бухта была полностью заблокирована. Были установлены боновые заграждения: бочки, ворота с сеткой. Если бы мы попытались выйти, сетка намоталась бы на винты. Возле боновых бочек стоял тральщик, возле нас постоянно плавало три буксира, которые нас охраняли. Там, где кончалось боновое ограждение, стоял еще один корабль, еще один тральщик и два буксира. Мы предпринимали пару попыток: делали ложное снятие с якоря, но через 20 минут оккупанты уже были готовы нас заблокировать.

Когда началась оккупация, нам очень много помогали крымчане: сигаретами, продуктами, кто чем мог. Еду передавали по тросу (конец троса натягивается с корабля к причалу, по нему передают груз). Первые два дня еду не пускали “зеленые человечки”, но потом, благодаря участию СМИ, начали пропускать, просматривая содержимое пакетов. Вообще люди с материка очень нам помогали. Поддержка ощущалась постоянно.

Фото: EPA/UPG

Приказы были такие: просто держитесь, держитесь и еще раз держитесь. Так все 24 дня без объяснений, что делать, применять ли оружие и т.д. Но мы не применяли, потому что россияне только и ждали того, чтобы мы выстрелили в кого-то из их военных.

Когда был штурм, мы включали УСВЗ - распыление воды по верхней палубе. Обливали всех россиян, из-за чего они очень злились. Во время штурма россияне использовали ручные гранаты РГ-­42.

Штурм начался так. По правому борту от нас стоял буксир. Он начал обливать корвет водой, чтоб мы не могли защищать верхнюю палубу. Когда нас начали поливать, мы спрятались внутри корабля, а корабль загерметизировали. С левого борта подошел буксир, и на наш корвет с него высадилось 15-­20 человек, вооруженных АК и дробовиками. Думаю, среди высадившихся были и бойцы российской армии, и “самооборона Крыма”.

Во время всех действий два КПП охранялось войсками РФ, в том числе работало около трех снайперов. Также нас постоянно конвоировал «Виллард» ­ - маленькие катера, которые ездили на пресечение курса корабля и выбрасывали гранаты каждые 10-15 минут, чтобы мы не спускали водолазов. Это продолжалось 16 дней: первые два-­три дня был психологический эффект, но потом мы привыкли, и в результате это сплотило команду. Никто не жаловался на усталость, не было “непоняток” между экипажем.

После того, как оккупанты высадились на корабль, они использовали свето­шумовые гранаты, разбили окна на ходовой, после чего последовал приказ командира уйти с ходовой рубки на нижнюю часть корабля, загерметизироваться там. После этого оккупанты болгарками прорезали стены и зашли внутрь корабля. Все были в кубрике или на боевых постах. Захватчики зашли в каюту командира корабля и вели с ним переговоры. (Наш командир, его фамилия Емельяненко, впоследствии остался в Крыму, но присягу РФ он не принял).

Я сидел в машинном отделении на боевом посту, когда прозвучала команда нашего капитана: “Всем выйти на верхнюю палубу, построиться”. Все построились. Мы были без боеприпасов, но с оружием, а вокруг стояли русские солдаты. Мы пропели гимн Украины. Затем нам дали время собрать вещи, и мы ушли.

Фото: EPA/UPG

Один флаг - флаг ВМС Украины - забрал с собой помощник командира корабля, второй флаг ВМС мы подняли на грот-мачте на самую высокую точку, привязали концами и концы обрезали (для того, чтобы россиянам было трудно спустить флаг). Уничтожать оборудование на “Тернополе” мы не стали. Нужно все же уважать корабль.

За переход на сторону РФ экипажу предлагали повышение должности на один ранг и увеличение зарплаты в три раза - до 9-12 тыс. грн. Вообще в Севастополе положение у российских военных всегда было лучше: у них были выше зарплаты, к ним лучше относились в городе. Но из экипажа нашего корвета никто не перешел на сторону РФ. Часть служащих-крымчан написали рапорты об отставке. Вообще мы предполагали, что Украина вернет себе Крым, а если нет - то что корвет перебазируется в Одессу.

После штурма, когда мы покинули корабль, командование попросило нас остаться в Севастополе. Две недели мы снимали квартиры за свой счет. Но с деньгами было очень туго, карточки наши оставались заблокированными, и командование корвета приняло решение ехать в Тернополь, потому что власти этого города предложили нам помощь.

Сейчас для нас главное - просто сохранить экипаж корвета.

“Офицеры спрашивали: “Что за цирк вы устроили со своим гимном?”

Сумчанин Алексей Харченко, курсант факультета вооружения Академии ВМС в Севастополе, один из тех, кто спел гимн во время передачи вуза России:

(сейчас курсанты, которые остались верны присяге, базируются в Одессе, в академии Сухопутных Войск)

Фото: страница на vk.com Алексея Харченко

- Когда началась заваруха, когда во всех уголках Крыма начали появляться так называемые «зеленые человечки», на территории Академии ввели усиленный режим охраны и патрулирования. Самого захвата академии, как такового, не было. После референдума куда-то по согласованию с высшим командованием вывезли все оружие с территории вуза. Вывозили силы самообороны Крыма. Студенты были в шоке, когда это увидели.

На снятие флага Украины нас никто не приглашал - туда пригласили только тех, кто будет служить в Черноморском высшем морском училище РФ. Нам тогда руководство сказало: те, кто перешли на сторону России, обязательно выходят на плац, остальные — по желанию.

Когда планировался спуск флага, те из нас, кто хотел служить в Украине, решили выйти и в последний раз спеть гимн.

Коллективное решение мы приняли в 5 часов вечера. Когда проходила торжественная часть, мы вышли, правда, чуть­-чуть боялись, потому что не знали, какой будет реакция со стороны академии. Но когда мы вышли, то поняли, что ничего страшного с нами не случится, и спели гимн.

Конечно, было больно смотреть, как поднимают триколор и андреевский флаг. Пением гимна мы решили также коллективно продемонстрировать, что остались среди студентов верные украинской присяге. У некоторых из нас, фактически, была истерика.

В Академии нас училось около 250 человек. После перехода в РФ около 150 остались служить там, в Крыму. Большинство курсантов были местные, у них там семьи и в Украине никого нет, мы их тоже понимаем. Отношения между товарищами никак не поменялись, мы сразу договорились, что политика на нас никак не должна влиять. Когда переманивали в РФ, обещали нам походы на корабле вокруг Европы, повышенную стипендию, улучшенное обучение и питание.

Среди офицеров оказалось много не верных присяге. Им проще было перейти на сторону России. Потом многие из них подходили нам и говорили: «Что за цирк с гимном вы здесь устроили?». На что мы отвечали: «Это государственный гимн, это был зов сердца». На это они ничего не могли возразить.

Мы не думали, что исполнение гимна вызовет такой резонанс, и не рассчитывали на это.

“Нас очень поддерживали люди с материка”

Заместитель командира Керченского батальона морской пехоты майор Никифоров Алексей Владимирович:

Фото: kerch.fm

Мы были приведены в состояние боевой готовности еще 18 февраля этого года, до начала оккупации. Россияне приехали к нам в часть 1 марта. До этого они захватили крымский парламент, потом другие воинские части в Крыму, аэродромы.

Мы их встретили во всеоружии. Пришел командир Темрюкского батальона морской пехоты (россияне - прим. Авт.). Мы провели с ним беседу, они сказали, что готовы охранять нас, после чего началось долговременное ожидание.

В самом начале оккупации командующий ВМС Денис Березовский приказал нам сдать оружие, мы начали проверять, подлинный ли приказ, а потом узнали, что Березовский перешел на сторону РФ. Никто не сдавал оружия аж до 20 марта. И боеприпасы тоже не сдавали.

Жесткого блокирования части, чтоб кто-то кого-то не пускал - такого не было. Темрюкский батальон к тому времени уже отправили на Арабатскую стрелку, а к нам пригнали батальон морской пехоты с Каспийска, который стоял вокруг нашей части. Сначала стояли “Уралы”, потом БТР, но сам проезд в часть не изменился. Могли как приехать машины с провизией, так и пройти люди. Днем более спокойно, мы отдыхали, а на ночь вооружались все. Так было до последнего момента.

потом командир построил личный состав и объявил, что есть три варианта: либо просто уволиться, либо уехать в Украину, либо остаться тут служить в российской армии. Так и разошлись на три стороны. Я выбрал второй вариант - уехать на материк.

Штурма нашей части, как такового, не было. Российский флаг подняли без шума. Блин, давайте не будем про это… (не хочет говорить - прим. Авт.).

Фото: kerch.fm

Россияне за переход на их сторону предлагали оставить нашу часть в том же составе, зарплаты как в России (а они в разы превышают украинские: зарплата командира взвода в черноморском флоте РФ в Крыму была больше, чем зарплата моего командующего — генерала).

С морпехами темрюкского, а потом и каспийского батальонов, которые нас блокировали, отношения были нормальными. С темрюкским батальоном мы были знакомы даже не то что заочно - часто встречались на полигоне, а в 2010 году они проходили парад Победы в Керчи, к нему они готовились на территории нашей части. Поэтому когда дядя Путин рассказывал, что зеленые человечки — это не российская армия, то было смешно, так как мы по имени знали комбата, который нас блокировал.

Повторял уже много раз: мы люди военные. Мы не можем просто так взять и начать воевать, для этого нужен соответствующий статус государства. В реальности мы не имеем права самостоятельно начинать войну. В каком режиме использовать войска? Чрезвычайное положение, военное положение. На тот момент можно было много чего предотвратить, но такое чувство, что все игралось в одну дудку.

Однозначно, мы тоже могли бы заблокировать стратегические объекты и без применения оружия, мягкой силой. Мы могли закрыть паромную переправу, заблокировать проход. Практически вся военная техника, которая вошла в Крым, попала на полуостров через переправу. Феодосийские военные сначала блокировали аэропорт, а потом им был дан приказ вернуться в часть.

Если бы был приказ, мы бы однозначно могли заблокировать Керченскую переправу. Во-первых, мы бы усилили пограничников, так как их на смене всего несколько человек, и когда к ним приехали “Уралы” с зелеными человечками… Можете себе представить состояние смены. Более того, можно было нагнать много техники на саму переправу или вырвать все провода - и тогда никакой паром не смог бы прийти.

Фото: http://kerch.fm

Другой вопрос, что, судя по нашим разговорам с командиром российского батальона, у россиян тоже не было приказа открывать огонь. У них была задача - «демонстрация». Поэтому, если бы у нас была команда выдвинуться и поставить свой блокпост, ситуация уже могла бы выглядеть совсем по-другому.

Мы люди приказа, нам дает команду непосредственный начальник. У меня командир батальона ждал приказа своего непосредственного начальника, а тот был в подчинении командующего флотом. Сначала это был один человек, потом Березовский.

Из 308 военнослужащих нашей части в Украину переехали 59 человек, плюс несколько членов семей. Причин много, одна из основных - большая часть служащих была из Керчи, если человека с континентальной Украиной ничего не связывало, то он в Крыму и остался. Там семья, быт, жилье, а тут - неизвестность, что будет в Украине. Но во время штурма и до последнего момента мы были все как один, не было такого, что кто-то хотел остаться в Крыму, кто-то нет.

Могут ли эти люди присягнуть Украине, если Крым снова станет украинским? Не думаю, что Украина такое позволит.

У некоторых военных, которые уже перебрались сюда, жены остались пока в Крыму. Люди хотят просто сначала обустроить быт, а потом перевозить семью.

Фото: Алёна Василевская

Однозначно, нам помогали люди с материка. Хочу поблагодарить всех за поддержку, так как она нам очень помогала. Была материальная помощь, вещи, бронежилеты. Хочется всем сказать большое спасибо. Вот самые большие герои - это те девочки-журналистки, которые под конец оккупации ночью привозили бронежилеты. Люди переводили деньги, на которые мы закупали технику, заказали автобусы, чтоб выехать в Украину. С Украины шли письма, которые мы давали всем бойцам почитать. Одно из писем очень запомнилось: «Мальчики, мы на Майдане узнали, что в Украине есть врачи, а теперь мы узнали что у нас есть армия. Теперь я обещаю, что на День армии - никаких носков!».

"Обіцяли золоті гори, наприклад, зарплати біля 20 тисяч гривень"

Сергій Руденко, головний сержант десантно-штурмової роти Феодосійського батальйону ВМС ЗСУ:

(Феодосійські морпіхи тримали оборону від окупантів в Криму більше місяця, під час окупації вони найдовше залишались вірні Україні. Сергій в побуті послуговується російською мовою, але інтерв`ю принципово давав українською)

Фото: Макс Левин

Коли пішла звістка, що російські війська захопили Раду Криму, наша десантно-штурмова рота була на запланованих стрільбах на полігоні “Старий Крим”. В нас з собою була техніка, БТР. Дізнались, що першій зведеній роті та мінометній батареї дали наказ блокувати військовий аеродром у Кіровському. Ми були в режимі очікування. Три дні їздили по полям з одного місця на інше, чекаючи наказів. Наказів ніяких не було. На третій день нам сказали поїхати підсилювати хлопців у Кіровському, бо туди прийшли місцеві козаки і їхала колона російських військових. В Кіровському спочатку на нас натравили козаків, наші хлопці їх відігнали, зайняли оборону.

Ми очікували, що нас долучать до бойових дій, весь особовий склад був готовий. Чекали супровід, щоб їхати на авіабазу Кіровське, оскільки по законодавству нас має супроводжувати машина ДАІ. І буквально через тридцять хвилин після наказу про рух в Кіровське, нам надходить новий наказ з Севастополя - повертатися до пункту постійної дислокації.

Тільки наші хлопці вийшли з аеродрому, як туди одразу ж зайшли росіяни. Тільки ми повернулися до батальйону - через 20 хвилин батальйон заблокували російські війська, а саме - 501-й полк морської піхоти РФ. Угруповування військ РФ в Криму було вже дуже велике. Вони йшли з Гвардійського, Севастополя, Керчі.

1 березня вночі ми спіймали двох лазутчиків - офіцерів російської армії, і передали їх у відповідні органи. Тоді українська прокуратура і СБУ ще працювали. Питали, дізнавалися, хто і як здавав зброю, відкривали кримінальні провадження. З 1 березня ж почалося “патрулювання” окупантами нашої військової частини: вони заблокували всі входи та виходи з БТРом. На питання нашого командира “що відбувається?”, відповіли, що 30 березня має відбутися референдум щодо незалежності Криму (про вхід до РФ тоді ще нічого не казали), тому вони слідкують, щоб не було провокацій - бо ми начебто можемо за наказом Києва використати зброю проти мирного населення.

Розпізнати, що це були саме російськи війскові, було неважко. Та що тут казати, якщо в них на БТРах стояло клеймо “Морська піхота Російської Федерації “Казачка”. Крім того, ми ж їх прекрасно знаємо особисто, а вони нас: ми неодноразово проходили спільні навчання, наприклад, “Фарватер миру”. І торік у нас були спільні з цими росіянами навчання перед парадом на 9 травня.

Фото: Макс Левин

Хлопці (російські військові) пояснювали нам, що їм самим не подобається все, що відбувається, але вони люди військові і їм потрібно виконувати наказ. Особливо їх бентежило, що і вони, і ми - морпіхи, в нас є свій неписаний кодекс.

2 березня зранку прийшла делегація на чолі з чоловіком по гражданці, який представився генерал-лейтенантом Турчинським (заступник командувача Південного військового округу - Авт.). Наш замкомандира з гуманітарних питань полковник Ломтєв записував бесіду з ним на диктофон. Турчинський почав нас агітувати, кажучи, що все вже вирішено, що до 3 березня всі частини здадуть, і не буде ніяких проблемних питань по Криму.

Були поставлені такі умови: не брати на себе відповідальність за застосування зброї і здати її на склад, який патрулювати спільно з окупантами. Що це значить для нашого батальйону? Якщо йде який напад на нас, ми можем огранізувати оборону протягом 15-20 хвилин, якщо зброя на складі — оборону організуємо за декілька годин у кращому випадку. Тобто нас просто хотіли обеззброїти та знешкодити. Комбат вирішив зібрати раду офіцерів, офіцери — раду сержантів по підрозділам. Було прийнято рішення, не дивлячись на ультиматум, не здавати зброю. На запитання, чи будуть якісь міри у випадку нескладання зброї, нашому комбату відповіли: “Ну побачите”. Тому вирішено було організувати оборону: копати окопи, організовувати сектора - перша лінія, друга, мішки, колючий дріт.

Фото: Страница на vk.com Серегея Руденко

Вони цього не очікували. Вже в обід прилетіли Аксьонов з Березовським на гелікоптері. Ми їх не пустили навіть на КПП. Вони почали агітувати, обіцяти золоті гори, наприклад, зарплати біля 20 тисяч гривень: “Прийміть присягу народу Криму”. На що наш комбат відповів: “Наказ є противоправним, зброю здавати не будем. Також, якщо буде наказ про використання зброї проти мирного населення, ми його теж не будемо виконувати. Тому здавати зброю і переприсягати ми не будемо.” Розумієте, зброя нам як рідна, вона наша любима. Як ми її могли здати?

За весь час облоги було три хвилі атак на нас. Перша хвиля — на нас натравлювали козачків, посилилась взаємна оборона. Як “холодна війна”. Вони зробили укріплення, ми ще одне, вони підняли повище прапор, ми свій ще вище повісили. Вони посадили своїх снайперів, ми своїх, потім пробували нас спровокувати на використання зброї. Люди, які до нас лізли, були неадекватні. Розширені очі, що вони пили, що курять? Мініх, лідер козаків, пробував провокувати нас через тиск на наші родини. Ми сказали, що візьмемо зброю, вийдемо по гражданці і закінчимо з цим раз і назавжди. Якщо хоча б чиясь родина постраждала - було б лихо. І це подіяло.

Після того, як нас не змогли спровокувати, почалася затяжна психологічна атака. Патрулі закидували нас листівками, в яких було написано, що нас зрадили; інформація по рупору - цілодобово з колонок нам Путін з Кисельовим розповідали “правду”. Далі почали поширювати інформацію про те, як добре в армії Росії.

Після чого ми зрозуміли, що інші військові частини зливаються. І зливаються саме тому, що ніхто чітко не міг сказати, що нам робити. Люди в інших частинах були дуже пригнічені. У нас, морпіхів, було братерство, всі дії робити спільно: молились, працювали. Дуже морально вдарив по нам виступ Тенюха (екс-міністр оборони під час виступу на ТБ звинуватив кримських офіцерів в тому, що вони “якось не так” виховували своїх солдатів - прим. Ред.) - багато хто після нього опустив руки.

Ніхто з керівництва Генштабу не намагався приїхати до нас, поговорити, підняти бойовий дух. Тільки головний старшина Збройних Сил України прапорщик Олександр Косинський з головним сержантом сухопутних військ перевдяглися по гражданці, проїхали на територію Криму і їздили по військових частинах. Вони зробили те, що міг зробити кожен офіцер.

Весь цей час у командира батальону був зв`зок по мобільному з міністром Тенюхом і в.о. президента Турчиновим.

Відставці Тенюха ми, в принципі, зраділи. Розумієте, ми були злі, бо нічого не могли зробити. Роками ми відпрацьовували навики по “стабілізації ситуації”, а в момент коли б мали застосувати ці навики — нам просто не давали вказівки. У нас була техніка, у нас був досвід, знань - цілий багаж. Я не кажу, що мало бути вогневе протистояння, ми б теж робили це ввічливо.

Фото: Страница на vk.com Серегея Руденко

Щодо застосування зброї… письмового наказу Тенюха про застосування зброї ніхто не бачив.

По статуту військові мали право стріляти по тих, хто заходив на військову частину. Але по сценарію, що відпрацьовувався в Криму, в перших рядах йшло цивільне населення, в яке ми не могли стріляти. Так як і казав Путін. Можливо негероїчно, але це було б безглуздо стріляти або бити цивільних людей.

Щодо звільнення Ради Криму… я не думаю, що це було реально: там працював спецназ, також там були цивільні люди, частина міста. У окупантів були гранатомети, міни. Я не знаю, хто б міг взяти на себе таку відповідальність. Але ми б могли заблокувати їх в будівлі.

Я вважаю, що взагалі заблокувати прехід військових до Криму було в силах нашої країни. Наприклад, Керченська переправа: в Керчі є цілий батальйон з погранцями на техніці, за годину б вони могли заблокувати переправу. Ротами ми могли заблокувати ключові точки, після чого можна було по повітрю перекидувати людей, техніку. Заблокувати берегові батареї. Думаю, за добу-півтори доби все можна було б заблокували. Думаю, вогневого контакту не було б, оскільки нереально знайти людину, яка б в тій ситуації дала їм команду. Така ж зараз ситуація на Сході і Півдні.

У нас в батальоні загалом було близько 350 чоловік - всі з різних областей, фактично всіх областей країни. Ми працювали як єдина система, як єдиний колектив, тому і вижили. У нас були хлопці з Луганська, Тернополя, вони спільно копали окоп, курили. Один лається на Яника, інший на Сєню. Про яку політику може йти мова?

Фото: Страница на vk.com Серегея Руденко

Моральну підтримку ми відчули вже в перший тиждень блокування - місцеві мешканці починали допомогати. Кримські татари приносили плов. Під`їзджали фури, допомагали з поповненням рахунків. Також допомогали нашим родинам.У нас у дружини військового через постійні переживання стався викидень, тому ми замовляли ліки на заході України. Санаторії пропонували забрати наші сім`ї до себе.

Український мілітарний портал на чолі з Тарасом Чмутом нам дуже сильно допомагав інформаційно. Коли майже всі українські частини здались, коли проти нас були настроєні і місцеві жителі, був важкий момент. Тоді почали приходити з України листи, допомога, внаслідок чого у нас відбувся дуже великий патріотичний підйом. Тому в нас влика моральна відповідальність перед тими, хто як міг допомагав нам.

Росіяни постійно давили на нас, у нас була лють, ми мали щось робити, тому ми вирішили зробити щось символічне. Офіцери з параштурно-десантної кафедри подали ідею запустити в небо прапор України. Знайшли гелеві кульки, прив`язали прапор. Прапор України піднявся і завис в повітрі над містом - це було тоді, коли вже ніде не було українських прапорів у Криму. Нам казали “хлопці, коли вже заспокоїтесь?”. Хто написав на воротях нашої частини “Двічі не вмирати”, це був наш перший девіз десантників.

Завдяки допомозі з материка від людей ми змогли закупити хоч якусь екіпіровку. (З нею у нас в арміїї скрізь проблеми, щомісяця 300-400 грн ми виділяли зі своїх коштів на обмундирування). Також ми закупили щити і міліцейські палиці і, маючи зброю на плечах, паралельно відганяли козаків невогнепальною зброєю.

Росіяни, коли нас блокували, думали, що ми не армія, а непотріб, який тільки й чекає, коли нам дадуть квартири і зарплати. Але їх оцінки не справдились.

З іншого боку, в росіян теж все було неідеально під час цієї операції: нову форму їм видали перед початком окупації, вони ночували в БТРах, не мились по декілька тижнів, були без дощовиків. Їх люди кормили. Кашляли росіяни дуже сильно, було лячно, що нас заразять туберкульозом.

Після референдуму ескалація спала, всі стали “росіяни”. Наша частина здається була єдиною, де майорів прапор України. Трапилося так, що ми здали боєприпаси. Я не можу пояснити, навіщо так було зроблено, це був такий наказ. Про це я не хочу говорити. Але факт такий: щойно ми фактично обеззброїлися, на наступний день відбувся штурм. Тобто був злив інформації. Були б набої — ніхто б нас не штурмував, це і зараз росіяни кажуть.

Здание казармы после штурма
Фото: Страница на vk.com Серегея Руденко"
Здание казармы после штурма

Штурм стався, коли ми вже вирішували технічні питання нашої передислокаціїї, вивозу сімей на материк. В ту ніч мене, як сімейну людину, командир відпустив до сім`ї. Десь о 4 ранку я почув роботу гелікоптерів, вибухи і стрілянину. Мені почали телефонувати мої підлеглі, що нас блокують, в нас стріляють. Окупанти гранатометами робили дірки в склопакетах, туди закидували сльозогінний газ. Я прибіг до частини, побачив як горить козирьок казарми, до нас прибігли посилені наряди росіян.

Це було вже не знайомі нам морпіхи, а військовий спецназ, професіонали. Штурмували барикади на БТРах, штурмували зі всіх сторін.

Пробували викурити людей звідти, не у всіх наших були протигази. Зв`язку фактично не було. Ми не могли пробратись в частину, бо люди в масках з пістолетами з глушниками почали блокувати. Закінчилось тим, що в казармі були бійки, рукопашні схватки. Стріляли по верхам. Підчас штурму сильно побили начальника штабу, зламали ребра. Наш начальник Баранюк відбивався дверима.

Після штурму командира і замполіта забрав гелікоптер, вивіз до гауптвахти в Севастополі, до СІЗО. Інших пов`язали, вивезли в порт. Їїх розв`язалои, почали агітувати: “ви сміливі, ви нам потрібні в армії, давайте до нас”. Хлопці почали плюватись.

Офіцерів окремо відвели, сержантів окремо. Потім повернули хлопців назад для збору речей, щоб до третьої години вже були готові до вивозу, вони нам дають автобус, камаз для речей і на Україну. До сімей військослужбовців їм було байдуже. Мали довести до Чонгару. Росіяни дві години блокували частину, вивезли два камази наших речей, у деяких хлопців забрали всю електротехніку, навіть кредитки. Хтопці приїхали в Київ як з чистого листа.

Допомогла нам феодосійська “Нова пошта” - за чисто символічну ціну вона нам надала фуру, щоб відправити речі до Миколаєва. Вже там один офіцер запасу оплатив перевозку, забезпечив для речей склад.

За два дні ми виїхали, зустрілись всі в Геніченську. Великі речі відправили самі, інше — організований зелений коридор, спокійно виїхали без обшуків. Вийшли на нейтральну зону, під`їхали адміністрація Геніченська, яка нам допомогла. Була їжа, житло, дуже гарно все організовано. Коли зібрались всі разом, хто евакуйовані, вечором приїхали до Мелітополя, де нас погрузили на літак і ми полетіли в Київ. Там нас зустріло вище керівництво ЗСУ.

Зараз (розмова відбувалася у квітні - Авт.) ми живемо у президентському полку, велика подяка командиру полка. Потім їдемо до Миколаїва, де має бути створена нова військова частина спеціально для нас.

Наша частина не розформувалась, основний костяк людей лишився. Вже на момент штурму нашої частини служити в ній залищилися лише ті, хто готовий був іти до кінця: хто не міг по-справжньому служити в тих умовах, у кого сімейні обставини, командування давало півтижня по-людськи звільнитись. Для мене теж родина важливіша за армію, але я зміг зробити так, що родина завжди зі мною.

У кінцевому підсумку на сторону Росії перейшла десь половина частини. Я не можу засуджувати нікого з тих людей, особливо місцевих. Це трагедія людей, дружби, сімей. У кримських батьки там, діти. Хто їх буде захищати, коли поїдеш на материк? Більшість наших військових казали так: “Референдум нелегітимний, ми лишаємося українцями, але ми тут будемо служити”. Тобто хлопці приймали рішення, виходячи не з міркувань відданості Россії або корисливих цілей, вони суто турбувалися за свої сім`ї.

З усіх ци подій я виніс думаю один урок. Все одно, як влада ставиться до армії, головне - як люди змінили своє ставлення до армії. Моя думка, що ставка на внутрішні війська не виправдує себе. Нацгвардія, я вважаю, це те що потрібно. Побачимо. ВВ мають бути більш народними, люди мають не байдикувати. Не хочеш вчитись — йди в армію.

Тэги: Крым, война, военные, корабли, десант, вторжение России в Украину
Печать
Читайте в разделе
Выбор читателей