У молитві за ворогів

Печать

Будь-яких даних про те, скільки людей побували в підвалах бойовиків чи скільки звідти не повернулись, немає. Багато хто з полонених не хоче та й не може про це розповідати. Деяку інформацію приховують, щоб не нашкодити звільненню тих, хто й досі перебуває в заручниках. Станом на 11 грудня, за даними Центру вільнення полонених, їх налічується 632 особи.

Греко-католицький священик, донеччанин за походженням отець Тихон Сергій Кульбака три місяці не розповідав про полон, боячись, що бойовики затримають парафіян його церкви.

12 днів в полоні його годували білим хлібом і водою двічі на день, не давали ліків від цукрового діабету і проводили "розстріли". "Униатам не место в Новороссии", - говорив йому на допитах чоловік з виразним московським акцентом і додавав, що отець зробив неправильний вибір, не пішовши служити Московському патріархату.

Визволяти отця Тихона взялося п'ятеро священнослужителів різних релігій і конфесій. Вони проводили переговори з терористами, зверталися по допомогу до Ватикану і мусульманських країн, апелювали до громадськості та ЗМІ. Такою системною роботою їм вдалося вберегти життя сімом священикам, котрі потрапили в полон на Донбасі.

Історію звільнення отця Тихона з полону розповів нам він сам, а також муфтій Сергій Ізмагілов.

Отець Тихон Кульбака

Фото: ngnews.org

— 4 липня о пів на десяту ранку я виїхав на автомобілі в центр Донецька, їхав до каплички, де проводив службу. І по дорозі заїхав в один із супермаркетів. Припаркувався. Виходячи з машини, побачив, що поряд зупинилося інше авто. З нього вийшло четверо людей в камуфляжі, балаклавах і зі зброєю. "Це мабуть по мою душу", - промайнуло в думках.

Я відчував небезпеку, бо отримував смс-погрози. А якось на моєму автомобілі намалювали червоною фарбою свастику і написали "смерть бендеровцам". Помічав, що за мною стежили, деколи навіть відкрито фотографували. Та ці події не впливали на мою поведінку.

Навіть коли в місті активно орудували бойовики, і з українською символікою було небезпечно з'являтися, ми продовжували молитися в центрі Донецька під українським прапором. В той час я дуже відкрито заявляв в інтерв'ю журналістам, що Донецьк — це Україна, і ми молимось за єдність... Після полону я розумів, що такі дії були необережні з мого боку.

На той момент я, відверто кажучи, не вірив, що людей викрадатимуть за їхні погляди. "Надо было меньше гавкать", - казали мені бойовики в полоні.

Спочатку вони вважали, що я приїхав в Донецьк ніби-то зі Львова. "Хлопці, у вас же мої документи, - казав їм. - Я народився в Донецьку". "Ааа, так тем более, ты — предатель, тебя вообще убить надо. Нет места в Донецке греко-католикам, униатам", - казали вони.

Де мене тримали, я й досі не знаю. Біля супермаркету мене посадили в авто, вдягли пов'язку і притулили до обличчя ганчірку з якимось препаратом, щоб я "вирубився".

Прийшов до тями в маленькій кімнатці з пофарбованими у зелений колір панелями, на підлозі лежав радянський матрац. Приміщення нагадувало якусь базу відпочинку чи піонерський табір. Воно складалося з кімнати і санвузла з рядочком умивальників, а поряд — кілька душових кабін.

Перші сім діб мого перебування в полоні зі мною спілкувались ті самі люди, котрі мене й викрадали. Розумів я це тільки по голосу, бо мені наказали вдягати пов'язку на очі, коли хтось заходив до мене в кімнату. Така вимога була для мене свого роду надією, що мені таки вбережуть життя. Але сподівання зникли, коли вони забрали від мене аптечку з ліками від діабету. Напевно хтось із моїх рідних чи знайомих розповіли про мою хворобу в одному з інтерв'ю після мого зникнення.

Мене почали годувати білим хлібом, давали вранці і ввечері по шматку. Двічі на день я отримував металеву кружку води.

На 5-ту і 6-ту добу здавалось, що моє тіло розвалюється, що відмовляють всі органи. Дуже боліли ноги, а за кілька днів почав виходити пісок з нирок. Ще й до всього мені дуже хотілося пити, бо підвищився рівень цукру в крові. Я почав брати воду з крана, а коли охоронці не дозволяли, то й з туалетного бачка, щоб ніхто не бачив. Це страшенна мука, коли тебе позбавляють навіть води...

На 4-ту, 5-ту і 6-ту добу зі мною проводили "експеримент": виводили на імітацію розстрілу. Мене вивели на подвір'я (й досі пам'ятаю той запах свіжого повітря і прілого листя, який відчув на вулиці). Попхали в спину, і я вперся піднятими догори руками в якусь стіну. Почав пошепки молитися. І тут над головою пролунала автоматна черга. На мене посипалась штукатурка і куски відпалої цегли... З переляку я втратив свідомість.

Прийшов до тями, коли мене облили водою. Я лежав на землі. І перше, що почув - сильний регіт. Їм було весело.

На 7-му добу мене повели на допит. По голосу я зрозумів, що спілкується зі мною нова людина з дуже виразним московським акцентом. Вочевидь, агент ФСБ, бо він був абсолютно обізнаний у всіх церковних справах щодо України. Він називав прізвища, дати, події...

Його позиція була наступною: я — уніат, а уніати — це вороги, і на території "Новоросії" місця нам немає. Він заявляв, що я "зробив неправильний вибір", служачи УГКЦ.

Він був абсолютна впевнений, що за межами Московського патріархату Бога не існує. "Поэтому он вам не поможет", - казав мені.

Сепаратисти громлять <<молитовний намет>> в травні 2014 р. у Донецьку, де проходили міжконфесійні молитви
Фото: 62.ua
Сепаратисти громлять <<молитовний намет>> в травні 2014 р. у Донецьку, де проходили міжконфесійні молитви

Чотири доби я слухав монолог цього чоловіка. Він не вимагав якоїсь відповіді від мене. Говорив і говорив безперестану. Так тривало чотири дні.

З кожним днем я почувався все гірше і гірше. Погано сприймав все, що відбувається.

На 12-ий день мого полону мене посадили в авто. Ми їхали близько 40-50 хвилин. Коли ми зупинились, бойовики вийшли, а мені сказали "не рипатись".

***

Десь з годину я сидів, не рухаючись, із зав'язаними очима. Тіло затерпло. Я не розумів, що відбувається. Думав, що це чергова розвага...

В голові роїлись різні здогадки: вийду з авто — почнуть стріляти по ногах, чи, може, відкрию двері, а там встановлена розтяжка... Але сидіти довго вже не міг, тому почав рухатися.

Привідкрив пов'язку з очей і побачив, що сиджу в своїй машині. Відкрив вікно, потім двері. Після кожного свого руху робив паузу, очікуючи реакції. Переборюючи паралізуючий страх, я таки вийшов з автомобіля. Я був поблизу лісосмуги, через яку проходила грунтова дорога.

Потім в автомобілі знайшов свій телефон і подзвонив брату. Я не знав, де я, але вирішив шукати дорогу. Згодом перехожий на трасі мені сказав, що знаходжуся недалеко від Красноармійська — за 70 км від Донецька в сторону Києва.

Зітхнув з полегшенням, коли побачив ДАІшника і український прапор. До того весь час здавалось, що за мною хтось стежить навіть на українській території.

Уже ввечері мені прийшла смс-ка, щоб я більше не приїжджав в Донецьк і не розповідав нікому, що було в полоні. Більше трьох місяців я мовчав, боячись за життя своїх парафіян. Як тільки більшість із них виїхала з окупованих територій, зміг про все розповісти.

Десять днів я перебував в реанімації в столичній лікарні. Медики казали, що я перебував в стані діабетичної коми, довго не приймав ліки, тому відлік мого життя йшов на години. Ще тиждень після цього пролежав в звичайній палаті, а потім проходив реабілітацію впродовж трьох тижнів в санаторії.

Нині я живу у Львові, мої товариші прийняли мене, дали можливість служити в церкві і працювати. Ми організували тут громадську організацію, щоб приймати біженців з Донецька. Зустрічаємось щонеділі і намагаємось підтримати одне одного чим можемо.

Фото: ura.dn.ua

В полоні я дав Богові обітницю, що якщо він залишить мене живим і дасть можливість вийти на волю, то буду допомагати тим, хто постраждав від дій окупантів. Зараз реалізую свою обіцянку. Але дуже сподіваюсь повернутися в Донецьк, бо я — донеччанин в шостому поколінні. Як тільки там буде український прапор, повернуся додому.

Цьогорічні події в Україні: Майдан, перебування в полоні дали мені можливості ідентифікувати себе на стовідсотків українцем. Я зміг відчути, наскільки мені дорога Україна.

***

В лікарні я пережив пекельний для себе тиждень. Першими емоціями, котрі виникли в мене, як тільки я прийшов до тями, були страх і ненависть до тих людей, котрі хотіли мене вбити. Три доби я зовсім не спав. Мій розум підказував, що треба молитися за ворогів своїх, я ж все життя так проповідую в церкві. А серце обливалось кров'ю, мучили спогади про страждання в полоні.

Через сильні душевні муки я почав молитися за своїх викрадачів... І в якийсь момент Бог послав мені абсолютний душевний мир та спокій.

Під час служби у Львові в литопаді 2014 р.
Фото: Володимир Борейко
Під час служби у Львові в литопаді 2014 р.

Муфтій Саід Ісмагілов

— Отець Тихон перебував в полоні бойовиків так званої російської православної армії. Це — найнеконтрольованіше угрупування із тих, що діяли на той момент на Донбасі.

Коли почали викрадати священнослужителів, найбільш небайдужі організували роботу для їх визволення. Робота велась у кількох напрямках: одні займались безпосереднім контактуванням з різними угрупуваннями бойовиків, щоб з'ясувати місцезнаходження людини, другі — активно працювали в інформаційному просторі, щоб донести цю проблему до громадськості, зокрема за кордоном, а треті — зверталися до дипломатичних структур по допомогу. За такою схемою шукали і отця Тихона.

Я безпосередньо займався розголосом цієї проблеми, поширював інформацію через мусульманські ЗМІ. Греко-католики шукали місцезнаходження священика, а католики — проводили переговори з дипломатичними структурами, зокрема, Ватиканом.

Була спроба знайти допомогу в мера Донецька Олександра Лук'янченка, який, попри ситуацію, продовжував безперешкодно обіймати цю посаду. Ми скористались можливістю побачитись з ним після брифінгу, який він давав в міськраді щодо поточної ситуації в місті. В будівлі ходили озброєні бойовики, разом з тим абсолютно спокійно працювали чиновники, і мер в тому числі.

Фото: Макс Требухов

Лук'янченко бадьоро розказував, що незважаючи на обстріли, в місті працюють комунальні служби, тобто, вивозять сміття, працюю пожежні і т.д. Пробував показати, як то кажуть, хорошу міну при поганій грі.

Він пообіцяв нам посприяти у звільненні отця Тихона, мовляв, планує говорити з "прем'єр-міністром" ДНР Бородаєм... Після дуже оперативного спілкування з мером до нас підійшли журналісти, в більшості, російські. Один із них дав нам номер телефона когось із бойовиків і сказав, що з ним можна вирішити ситуацію. Правда, цей дзвінок нічого не дав.

По інший бік телефону почули голос нетверезого чоловіка, який в дуже нецензурній формі пояснив, як він ставиться до священослужителів, і сказав, скільки тисяч доларів хоче в якості викупу (уже не пам'ятаю цю цифру). Можливості заплатити такі кошти у церкви не було, тому продовжували свою роботу за тими ж напрямками, які визначили напочатку.

В кінцевому результаті ми не знаємо, що повпливало на бойовиків, але отця Тихона випустили. Шум ми підняли, звісно, дуже великий. Дійшло до того, що папський нунцій в Москві звернувся до державних структур РФ з проханням повпливати на ситуацію щодо звільнення священнослужителя.

Такою роботою нам вдалося визволити семеро священнослужителів.

Отець Тихон Кульбака та муфтій Саід Ісмагілов під час конференції «Іслам та ісламознавство в Україні» в Києві в литопаді 2014 р.
Фото: umma.in.ua
Отець Тихон Кульбака та муфтій Саід Ісмагілов під час конференції «Іслам та ісламознавство в Україні» в Києві в литопаді 2014 р.

Читайте: Священик у підпіллі

Один із них після звільнення приїхав до нас в мечеть (в Донецьку — ред.) і сказав, що в "чорному" списку бойовиків є й моє ім'я, і порадив негавно їхати з регіону. У вересні мені довелось покинути Донецьк.

***

Нині мусульманські імами залишаються на окупованій території Сходу України в 13 містах. Всі, кому було небезпечно там перебувати, покинули Донбас. А тим, хто продовжує служити, заборонили згадувати в молитвах Україну, закликати віруючих до непокори бойовикам або до патріотизму і допомозі українським військовим. Попередили про так званих наглядачів, котрі передаватимуть інформацію в "центр". Аби не опинитися в підвалах бойовиків, імами притримуються таких нав'язаних інструкцій, оскільки на окупованій території Донбасу залишаються люди, і необхідно виконувати певні релігійні обряди для підтримання їхньої віри.

Тэги: УГКЦ, мусульмане, боевые действия на востоке Украины, пленные, пленные
Печать
Материалы по теме
Читайте в разделе
Топ тема

Выбор читателей
Путін відпустив Надію Савченко до України. Чию заслугу в цій події ви вважаєте найбільшою?