ГоловнаСуспільствоЖиття

Від архівів КДБ - до свідомого суспільства

Із прийняттям в рамках декомунізації спеціального закону, що спрощує доступ до архівів КДБ, у цій сфері намітився прогрес. Але, як виявилося, поява відповідного закону не вирішує усіх проблем, що наявні в українських архівах. Що з цим робити, досліджували експерти.

До дня архівіста Центр досліджень визвольного руху спільно з Реанімаційним пакетом реформ оприлюднили оцінку роботи українських архівів, окресливши їхні найслабші місця. Якість роботи архівних установ, комфорт для користувачів та рівень доступу оцінювали 66 експертів. Серед них - історики, журналісти, музейники, громадські діячі, які працювали з документами репресивної системи СРСР в українських архівах.

І хоча усі вони відзначили покращення умов доступу, порівняно з попередніми роками, якість роботи архівної системи залишається незадовільною. Попри те, що 58% опитаних позитивно оцінили якість та повноту відповідей на архівні запити, загалом умовами роботи в архівах задоволені лише 34,3%.

Серед нарікань переважають: обмеження можливості копіювати документи, відсутність електронних версій документів, обмеження доступу до окремих справ, бюрократичні перепони та недостатнє фінансування архівів.

Фото: надано автором

Фахівці з Центру досліджень визвольного руху, проаналізувавши ці дані, окреслили - також на основі роботи конкретних архівів, певного відрізку часу та за певними показниками - три головні тенденції, які перешкоджають доступу до архівів:

1. Політична кон’юнктура.

“Відкриті нині, завтра — навпаки”. Це принцип роботи Архіву СБУ. Він жодним чином не залежить від законодавства чи ресурсів. Лише - від політичних поглядів керівників. “Доступ відкритий”, - твердив Наливайченко. “Громадяни достатньо знають про історію, більшого не треба”, - до Наливайченка казав Хорошковський. Тому опубліковані в книгах документи, з якими історики спокійно працювали, раптом ставали “секретними”.

За новим законом, історичні матеріали заберуть від архіву спецслужби до цивільної структури, а відтак військовослужбовці не матимуть можливості обмежувати громадян у доступі до інформації, ховаючи факти минулого за радянськими грифами секретності так, наче це сучасні матеріали спецслужби.

 2. Інституційна неспроможність.

В архівній системі МВС зберігаються понад три мільйони історичних документів, а працівників Галузевого державного архіву МВС у Києві налічується усього 9 осіб. Забезпечити доступ такими силами не здатен жоден закон чи керівник.

Відтепер історичні матеріали архіву МВС будуть передані до Інституту національної пам’яті, тож поліція зосередиться на своїх основних функціях — правоохоронних.

3. Інфраструктурна недостатність. 25 років недофінансування галузі.

Центральні державні архіви дбають про надання доступу громадянам, як можуть. Втім, навіть найсильніше бажання керівників та співробітників створити європейський сервіс не оплатить додаткову електроенергію, не купить папір і марки для відповідей на запити й не організує стажування працівників за кордоном.

Фото: надано автором

На катастрофічний стан фінансування архівів експерти закликали звернути увагу уряд.

“Демократія починається в архівах”, - нагадав директор Центру досліджень визвольного руху Андрій Когут. За його словами, держава не повинна нехтувати правом людей дізнатися правду про минуле. Особливо, про випадки порушень прав людини та злочини, вчинені владними структурами.

Позитивні зрушення

Незважаючи на достатню кількість проблем, експерти окремо відзначили позитивні моменти, які зробило можливим прийняття закону “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”. Він знімає вагомий масив бюрократичних перепон в ознайомленні із матеріалами радянських репресивних органів:

  • вже немає потреби розбиратися, чи є документи процесуальними, аби надати їх заявникам;
  • не має значення, була реабілітована особа, чи ні, аби дізнатися про її долю;
  • немає потреби доводити суспільну важливість, родинні стосунки чи якийсь інший інтерес до матеріалів — документи доступні всім на підставі заяви і паспорта;
  • архівіст уже не має хвилюватися, що користувач, оприлюднивши документи, завдасть комусь моральної шкоди, а в суд потягнуть архівіста;
  • коли завершиться передача архіву до Інституту національної пам’яті, матеріали вже не зберігатимуться у режимних приміщеннях, система допуску до яких значно ускладнена;
  • щоб отримати в родинну колекцію копію вироку вашого дідуся, не треба буде платити за це, іноді й по 50 грн за сторінку. Закон дозволив такі документи копіювати безкоштовно власним фотоапаратом;
  • відтепер цілі томи справ не ховатимуть від користувачів, якщо там є один-два рядки таємної інформації. Їх просто зобов’язані закрити, а решту — показати зацікавленому читачеві;
  • право жертви на справедливість і добру пам’ять нарешті поставлено над правом ката на конфіденційність. Закон забороняє ховати злочини представників тоталітарного режиму за вивісками “конфіденційності” та “персональних даних”. Натомість ті, хто постраждав від репресій, можуть обмежити доступ до власної делікатної інформації.

Фото: надано автором

Звісно, навіть найкращий закон не забезпечує миттєвої реалізації реформи — впровадження потребує ресурсів, навчання працівників архівної системи, промоції новацій серед громадян. Врешті, ніхто не скасовував інституційного опору змінам. Але фахівці доречно рекомендують кожному знати свої права і можливості та нагадувати чиновникам про це.

А як шукати інформацію про своїх репресованих родичів в архівах описано тут.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram