Любомир Гузар: Я би взяв батіг і всіх би вибив добре цих депутатів

Печать

Цього сесійного тижня депутати будуть увосьме вирішувати, чи варто ратифіковувати Гаазьку конвенцію з прав захисту дітей та міждержавного всиновлення. Конвенція спрямована на впорядкування механізму міждержавного усиновлення, яке часто, на жаль, залишається останньою надією старших та хворих дітей на отримання сім’ї. Представникам альянсу «Україна без сиріт» вдалось поспілкуватись із Блаженнішим Любомиром Гузаром та почути його думку щодо сирітства, інтернатів, національного та міждержавного усиновлення.

Фото: Макс Левін

Будь ласка, прокоментуйте ситуацію щодо міждержавного всиновлення сиріт в Україні. Досі депутати не підтримали «Гаазьку конвенцію про захист дітей і співробітництво з питань міждержавного усиновлення», мотивуючи це тим, що ми не можемо контролювати усиновлених за кордон дітей. Деякі політичні сили навіть говорять: «А давайте взагалі заборонимо іноземцям всиновлювати наших дітей!». Що Ви думаєте щодо цього?

Ми повинні звернути увагу на те, як виглядають інтернати для дітей в Україні. Якщо не помиляюсь, навіть ось цими останніми днями сам Президент, відвідуючи одне із місць - «Промінь надії» с. Макарів Київська обл., згадав про те, що треба дуже серйозно зосередитись на стані інтернатів. Тим, як вони ведені і яка з них користь, і що робити, щоб вони справді почали належно служити. Є свідчення різних людей, що стан тих інтернатів є поганий, що є багато зловживань, крадіжок, що дітям не дають те, що держава їм призначає, що діти голодують, терплять. Одним словом, ця справа є дуже актуальна. Тому мені здається, що відкладати, так як вже багато разів відкладали – це з однієї сторони вияв байдужості, а з другої сторони, пробачте, що так сильно скажу, свого роду жорстокість. Нерозуміння ситуації.

Я думаю, що такі поважні справи повинні бути трактовані надзвичайно уважно. Якщо говоримо про відповідальних – депутатів – то такі їхні дії свідчать про байдужість супроти дітей, терплячих дітей. Коли ж говоримо про зміст такої конвенції, ми повинні бути свідомі, що найкраща ситуація природна – коли дитина має батька і матір, які про неї турбуються. Є багато випадків, коли дитина залишається без природної батьківської опіки з різних причин – сирітство, кругле сирітство чи нездатність батьків забезпечити виховання дитини.

Мы убеждены, что в условиях глубокого демографического кризиса, и после того, как Украина пережила ужасы голодоморов, нельзя так легко отдавать иностранцам одно из главных сокровищ нации - ее генофонд.— Олег Тягнибок

Що в такому разі робити? Вже довгі -довгі роки в різних країнах світу намагються організувати інтернати, сиротинці, різними способами забезпечити виховання дітей, опіку над ними, аби вони могли нормально розвиватись та іти в життя здоровими дітьми. Усиновлення - дуже гарна розв’язка, адже є люди, які справді готові прийняти дитину як свою. Навіть такі люди, які мають вже своїх дітей, готові прийняти і інших, які позбавлені батьків, і разом зі своїми їх виховувати. Є такі групи, де кваліфіковані люди стараються створити спільноту – майже родинну, у якій невелике число дітей живе спільно, разом виховуються. Але цього всього не вистачає.

Було би ідеально, якби можна було кожну дитину усиновити, а ще краще, якби взагалі сиріт не було! Ну, але вони є, і тому добре, коли їх усиновлювлюють. Але що, якщо цього не можуть зробити? Тоді треба шукати інший розв’язок. Але інтернати завжди будуть залишатись установою, а не родиною. Тому все ж залишається можливість усиновлення поза межі України. Хтось міг би сказати, що ми не хочемо своїх дітей відсилати за кордон, не хочемо їх втратити. Але чи справді краще стратити дитину в Україні? Чи, може, дати їй можливість нормально розвиватись, хай навіть серед чужих обставин, де вона все ж таки залишиться людиною і буде розвиватися як людина?

Фото: Макс Левін

Я сам знаю щонайменше один чи два випадки усиновлення поза межами України, коли хвору дитину прийняли, пригорнули. І зараз, хоч вона і виростає поза своїм нормальним національним середовищем, але має все, що потрібно для нормального розвитку: опіку, школу, інші приготовлення до зрілого життя. Не треба себе переконувати, що то є ідеальна розв’язка, але вона є цілком можлива. Безумовно, варто взяти до уваги певні забезпечення зі сторони держав, до яких належать люди, які хочуть усиновити - щоби був належний контроль, чіткі домовленості з Україною. Ми сьогодні говоримо про те, що українські діти усиновлені закордон, але навіщо виключати іншу можливість – може, є чужі діти, які будуть усиновлені в Україні? Я наведу особливий приклад – коли нацисти прийшли в Україну і почали винищувати євреїв, було дуже багато випадків, що українські родини приймали єврейських дітей, дбали про них, виховували їх, забезпечили їм нормальний розвиток та умови життя. Ми – українці, виховували чужих дітей. Я чув свідчення однієї жінки-єврейки, яку українці виховали - не лише переховали, але й пригорнули, прийняли як свою дочку. Вона з великою вдячністю говорила про тих людей, які її виховали.

Скажіть, будь ласка, що б ви відповіли тим, хто запитує: чому іноземці їдуть сюди і всиновлюють українських дітей, якщо у їхніх країнах є свої діти-сироти?

Це політична думка, не людська, не соціальна. Ми знаємо, що Росія відмовилась дозволяти американцям всиновлювати своїх дітей, але це на чисто політичних підставах. Я би запитав таку річ: що думає той, хто каже: «чому американці, будучи членами великого народу, понад 300 млн., їдуть в різні країни світу і там одружуються, що їм, мало американок?»

Ні, з якоїсь причини та людина має якесь відношення до особи іншої національності. Може, ті американці хочуть мати зв'язок з Україною, приймаючи потребуючу дитину? Чому в нас в Україні все ще є діти, яких треба всиновлювати? Невже немає батьків? Безумовно, треба заохочувати українських батьків всиновлювати українських дітей, але не можна нікого примусити. Життя є дуже дивне, і обставини бувають різні. Я можу собі уявити, наприклад, чому хтось в Італії хотів би взяти українську дитину – можливо, його батько або дідусь загинув на українській землі під час війни? Але я не думаю, що ціла Італія тільки тим дихає, щоб всиновлювати українських дітей. Це не є масово також і зі сторони Америки чи іншої країни. Але не треба, на мою думку, створювати зайвих перешкод.

Останнє запитання. Коли у Раді голосували за цю конвенцію, депутати розділились на кілька груп. Партія «Свобода» та комуністи голосують однозначно проти цього документу. Інша частина голосують за, розуміючи, що це важливий документ. А президентська партія взагалі утрималась від голосування, хоча сам Президент вніс цю конвенцію. Що можна сказати тим, хто проти і хто утримується, аби хоч якось привернути їхню увагу, спонукати підтримати цей документ, оскільки діти не можуть більше чекати?

Ви поставили дуже складне питання. Я би взяв батіг і всіх би вибив добре, тоді може би їм розум прийшов. Я думаю, що ті, хто беруться голосувати в таких важливих справах, повинні перш за все і понад усе любити людей, бо це є найважливіше. Повинні старатись шукати, як найкраще можна тих дітей належно доглянути, не перешкодити їхньому розвитку. Я думаю, що це, так би мовити, політиканство, коли якісь, на мою думку, фальшиві, неясні принципи починають регулювати справи, що відносяться до добра поодиноких людей, особливо тих, що не захищені. Кожна дитина незахищена, але ті бідні діти, що позбавлені батьківської опіки і оборони, є особливо незахищеними. Тому я думаю, що ті, хто береться голосувати у будь-який спосіб: за, проти, утримуватись - кожен повинен поставити цю проблему перед своїм сумлінням, а не так би сказати думати -я це назву в такому поганому значенні цього слова - політично.

Тэги: Верховная Рада, Любомир Гузар, усыновление
Печать
Материалы по теме
Читайте в разделе
Анонс

Выбор читателей
Путін відпустив Надію Савченко до України. Чию заслугу в цій події ви вважаєте найбільшою?