Революція завжди пожирає своїх дітей?

Печать

Ми йшли до колишнього Жовтневого палацу без якоїсь надмети. Формальний привід — перевірити, чи справді там продовжують мешкати близько двох тисяч людей, і спитати якісь банальні речі — а “нащо?”, а “як довго?”.

Вертаючись назад, я уже чітко розумів мету свого візиту. Донести, що коли через деякий час з цих людей на центральних каналах почнуть робити ізгоїв, “беспрєдєльщиків”, волоцюг — ми не маємо їх зрадити. Бо вони справді стояли і продовжують стояти на Майдані за зміни. Зміни, яких нема і поява яких не передбачається.

...Ми йдемо до Палацу Свободи крізь Майдан в обідню пору. Юрби людей утворили чималі черги за гаряченьким. Більшість з них вдягнені у чисте, у цивільне. Видно, що не тутешні, екскурсанти, мабуть. Переважно це люди нестарі, років до 50-ти, і не схожі на малозабезпечених. Я не можу зрозуміти, нащо вони об'їдають Майдан.

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Ватага камуфльованих хлопців щось обговорює. З їхнього боку доноситься: “Та тому що ми кажемо правду — тому нас і називають провокаторами”.

Але нема коли уточнювати, ми вже на сходах до екс-“Жовтневого”. Двоє чоловіків несуть у руках провіант. Той, що старший, бідкається супутнику: “Хтось перехватує наші продукти, і кудись вони йдуть в інше місце”. Ну, власне, таких от “перехоплювачів” ми тільки-но минули.

"Будемо тут до виборів — це я вам однозначно говорю"

Центральний вхід до палацу досі заблоковано, тож ми оминаємо його з правого боку. На сходах стоїть “почесний караул”. Варта, як годиться, не надто привітна, але кличе коменданта палацу Степана. Той без зайвих запитань погоджується провести міні-екскурсію будівлею і знайомить нас зі своїми побратимами.

«Зара тут до ста людей. Ми не самооборона і не "Правий сектор". Будемо тут до виборів — це я вам однозначно говорю. Ми людей харчуємо, взуваємо, вдягаємо — даємо теплі речі, шкарпетки, білизну. Виділяються кошти, не думайте - є всі звіти. Я тут з 3-го грудня. Тут 18-го числа били мого буса — як хочете, покажу відео”, - пропонує Степан.

Він каже, що перед штурмом 18-го лютого тут перебувало 700-800 людей, а найбільше жило 4 тисячі.

Зараз у палаці мешкають десь 40-50 чоловік з числа тих, що були від початку. Решта “поприбивалися”: “Ходять, помагають — медикаменти вигружають, стоять на чергуванні біля палаток, на барикадах дивляться, які машини в'їжджають-виїжджають. Після 20-го лютого тут стали з'являтися “герої”, але у нас таких туристів нема — ми їх виселяємо легенько. Я годував 5 тисяч людей в день, я всіх в лице знаю — тих, хто тут жив. Я ж був старший польової кухні. Були люди, які і в ті часи тут сиділи, “туристували”, ходили і лежали, є такі і зараз. Але у нас всі мають свої зобов'язання».

Степан додає, що їхня структура забезпечує постачання всього Майдану. Пояснює: “Приходить людина, каже, що вкрали телефон. Ми віримо і якийсь дешевий купуємо”.

Він проводить нас до підвалу, де з 18-го по 19-те число забарикадувалися 14 його підопічних. На стіні надпис: “Смерть беркуту”. Але покласти голови тут могли саме ті 14 активістів. Якби “силовикам” нашвидкуруч вдалося демонтувати двері бомбосховища, доля заблокованих була би вирішена.

"Жодна революція ніколи не досягла своєї мети. На жаль"

Одним з них міг стати 47-річний Тарас. Взагалі-то, Тарас більше нагадує російського мужика, який пробився до нас крізь віки. Може, у нього і не найбільш окладиста борода, але Тарас вважає за необхідне уточнити: “Я не голюся — я підстригаюся”. І жартома додає: “Це не я на Пугачьова схожий, а він на мене... Я з 86-го року такий. У мене отака борода (показує до грудей) ще три тижні тому була”. Але з'ясувалося, що Тарас не з-під Курська чи Брянська, а з Вінниччини.

Фото: Макс Левин

- Я з 20-го грудня тут. Прочитав оголошення на Майдані, що потрібні волонтери на польову кухню. А так, щоб просто стояти і дивитися — я не така людина. Ми готували для 3,5-4 тисяч людей. Під час штурму 18-го лютого тут було 200 літрів бульйону і 30 кг м'яса. Вже смаженого. Ці покидьки його перекинули і ногами по ньому ходили. Хай би з'їли — не шкода; шкода — що перекинули. І ми потім віднесли все на смітник. Всі казани позабирали, а кухню спалили. Вона була капризна, як моя теща, але ж працювала.

Фото: Макс Левин

Яка наша мета? Проконтролювати владу, хоча б до 25-го числа. Життя навчило нас будувати барикади, якщо треба — ще раз побудуємо.

Буде прикро, якщо нас стануть сприймати, як якихось “беспредельщиків”... Історично доведено, що люди, які робили революції... Жодна революція, на жаль, ніколи не досягла своєї мети. На жаль. Хто його знає, як воно далі буде. Будемо сподіватися на краще.

18-го лютого всі наші побігли під Раду, а мене лишили підтримувати вогонь — щоб можна було швиденько нагодувати людей гарячим... Почався штурм — я пішов за паспортом своїм, за слов'янським звичаєм перевдягнувся у чисте, повертаюся — а вони уже бігають під вікнами, вже горить кухня. Добре, що вона не вибухнула — в ній було 40 літрів солярки. Славно так горіла... Двері були заблоковані, а вікна ми закидали крупами, макаронами з нашого складу.

Нас було 14 чоловік. Думали вийти з іншого боку через гардероб, але “Беркут” вже і там ламав двері. І ми спустилися в колишнє бомбосховище, там зараз кімната, де перевдягаються прибиральниці, і забарикадувалися. Там вода була, якесь печиво, варення. І ми там добу протрималися. Ті почали двері ламати, але ж то не фанера — залізо. Ми сиділи 27 годин. Думали сидіти до переможного кінця. Але ті продовжували ламати двері, у вентиляцію могли накидати газових гранат — потравили би нас, як щурів. Зв'язалися по мобільному з нашими і вони домовилися, аби нас випустили і не чіпали.

Вивели нас на плац, обшукали, сфотографували і “чигирями” відвели на барикаду, що на Пасажі.

Страшно не було, повна емоційна відключка була, ступор — нічого не відчував. Вже коли опинився на барикаді, зрозумів, чим ризикував.

“Перша суха гілляка — для Парубія”

Новий наш співрозмовник — Славко, не менш цікава постать.

Його видають очі. Це очі людини, яка пережила щось страшне і розуміє, що ніколи не зможе цього позбутися. Взагалі-то, найбільш кривавий етап Народної революцїї він починав як медбрат. А от закінчував у якості тих кількасот смільчаків, які зранку 20-го пішли "на штурм" на Інститутській.

На цій ниві ми навіть не порозумілися і я почав подумки переживати за хлопця, у якого в голові все так сильно перемішалося і не хоче ставати на місце. Бо якщо для мене “штурм” - це події в ніч з 18-го на 19-то, то для нього — саме наступ і розстріл людей вранці 20-го.

Через все, що сталося тоді, Славко ненавидить Парубія. Каже: “Перша суха гілляка — для нього”.

Пояснює: “На Грушевського саме за його наказом проїзд у барикаді розширили з двох метрів до чотирьох — якраз щоб проїхав БТР. 18-го числа весь Жовтневий вигнали на Маріїнську площу — тут лишилося з 15 людей. І там нас усіх перебили...”.

Далі пропонуємо його виклад тих подій.

- 18-го числа ось цей чоловік (показує на Cтепана. - LB.ua) покликав мене везти канапки людям, які були в Будинку офіцерів. А уже там я помагав лікарям виносити поранених, вбитих складали на купку. Одне на одного, просто складали... Тричі вивозили звідти людей, а в четвертий раз просто туди не попали - “Беркут” почав наступ на Інститутській. Шофер хотів увімкнуту задню, але з перестраху машина заглухла. Завести її він не зміг. Це просто диво, що “Беркут” пробіг повз, не потрощивши ні машину, ні нас.

...20-го вранці Майдан боронили з 300 людей. Не більше. А може і менше. Бо я це бачив.

Триста людей, які тупо встали і пішли на “Беркут”. А з готелю “Україна” два снайпери працювали, і це вони поклали усіх тих пацанів.

А те, що наші стріляли по нашим — це є така брехня, що на голову не налазить... В Будинку профспілок лежав цілий склад бронежилетів, різної амуніції, але нічого з того не видали людям і воно все згоріло. А хлопці потім беззахисні... От там висить моя медична куртка, в якій я 20-го числа бігав — це самий кращий бронежилет...

Я не розумів, чого я туди біжу. Чесно. Я просто не розумів. Не було жодного наказу. Самі організувалися і побігли. Чому я це робив — я не усвідомлював. І по сьогоднішній день не можу цього збагнути.

Коли я на другий день туди пішов і подивився на то все... Як там стовп, обстріляний з “Калаша”, як там вазон великий, обстріляний з “Калаша” - там бетон, а його наскрізь пробивало; що там лежить відірваний палець, що там лежить відірвана рука, яка обгоріла. Тоді я почав хоч щось усвідомлювати, але 20-го числа я того не розумів.

Дуже тяжко це згадувати, говорити про це. Ніколи в житті уявити не міг, що зі мною станеться подібне. І дай Бог, щоби ні з ким подібного більше не сталося.

А пам'ятаєте дівчинку-волонтерку, яку поранили в шию? Але вона, на щастя, вижила. А я бачив, як хлопця, який нахилився їй допомогти, просто розстріляли снайпери.

Ті люди, які були тут 18-20-го числа, зараз не носять ні бронежилета, ні камуфляжу, ні патика в руках не мають. А всі ці “туристи”, які тут зара ходять і розказують, що вони сила, що вони були на передовій — це бред сивої кобили і, вибачте на слові, голімі понти. Як послухаєш, так кожен другий був на передовій. А реально зі ста чоловік, може, двоє і набереться. Це просто неприємно слухати...

У мене жінка, дитині півтора року, але я сиджу тут. Хто, як не ми?

Фото: Макс Левин

***

Здавши текст "у друк", дозволив собі просто прогулятися Майданом і Хрещатиком. Від величезної кількості мілітаризованої, даруйте, швалі накочує хвиля розчарування і злості. Трійко жлобів-охоронців, які вийшли з "Козацького", обговорюють купівлю "пістоля". Хтось з них жаліється на відсутність набоїв і просить докупити.

Дивлячись на цих "революціонерів", я чудово усвідомлюю, як легко буде очорнити Майдан у ЗМІ. Прикро, що і "моїх пацанів" зачепить цією хвилею. Громадськість, втомившися від цієї махновщини, вже не буде розбиратися, хто тут справді стоїть за зміни, а хто "примазався" з невідомо яких причин...

Тэги: Майдан, снайпер, репортаж
Печать
Читайте в разделе
Анонс
Выбор читателей