ГоловнаСуспільствоНаука і релігія

Час модернізації: де українська наука?

Сьогодні світове середовище стикається з новими викликами, що формують посилену конкурентну боротьбу за ринок. Це визначає необхідність модернізації економіки. Хоча ідея модернізації національної економіки не нова, сьогодні вона потребує суттєвого переосмислення. В умовах постійних шоків, які останнім часом для нашої країни формують вже не лише внутрішні політичні цикли, а і (1) чергові рекомендації МВФ щодо реформування економіки, (2) політичні амбіції керівників Росії, (3) світові фінансові та товарні ринки, важливим є розуміння того, де ми знаходимося серед трансформаційних й інтеграційних процесів у світі і чого ми хочемо досягти. Відповідь на це питання проста – ми далеко позаду.

Фото: solo-consulting.com

У показниках ВВП на душу населення (за ПКС) Україна займає 189-е місце із 212 країн, по яким є дані за 2014 рік і її ВВП становить 8 665 дол. США (дані Світового банку). Попереду нас: Китай – 13,2 тис. дол. США, Білорусь – 18,2, Польща – 24,7, Корея – 34,4, Японія – 36,4, Єврозона – 38,7, Німеччина – 45,8 та США – 54,6 тис. дол. США. У глобальному рейтингу конкурентоспроможності (2015/2016), який складається Всесвітнім економічним форумом, Україна займає 79 місце серед 140 країн.

Безумовно причиною такого становища України є події багатьох попередніх років, а не лише останніх двох. За 25 років нової історії незалежності України ми пройшли шлях від технологічно високорозвиненої країни з неринковою (командно-адміністративною) системою управління до країни із сировинною економікою та неофеодальною (олігархічно-корупційною) системою управління, яка вибудовувалась на паразитуванні на природних дарах.

Результат – наша економіка деградувала. Ми з індустріальної епохи перейшли у деіндустріальну, в той час як світові лідери ставлять собі за завдання перейти до епохи четвертої промислової революції.

У глобальному рейтингу промислової конкурентоспроможності Україна серед 140 країн світу хоча і займає суттєво вище місце – 55, але нажаль це не може бути для нас предметом гордості. Далеко попереду України такі країни як Литва – 38 місце, Білорусь – 37, Росія – 32,Туреччина – 30, Словаччина – 25, Польща – 21, Китай – 5, Корея – 3, Японія – 2, Німеччина – 1-ше місце.

Слід визнати, що сьогодні Україна суттєво відстає і за рівнем складності виробничих процесів. В Україні частка середньо- і високотехнологічних виробництв становить близько 16,3% (відповідно до класифікації виробничих структур ЄС-27 частка високотехнологічних структур має складати не менше 20% для сталого розвитку економіки). Для порівняння, у окремих країнах ЄС частка середньо- і високо-технологічної продукції становить у Швейцарії – 62,2%, Німеччині – 58,8%, Австрії – 44,3%, Словенії – 45,1%, Чехії – 35,7%. В той час, як в Україні такий рівень займає саме виробництво з використанням технологій середньонизького та низького рівня (у випуску – 57,1%, у експорті – 59,7%).

Крім того, за субіндексом "Технологічна готовність" рейтингу Глобального індексу конкурентоспроможності, позиція України становить 86 місце серед 140 країн, що засвідчує поглиблення конкурентних провалів країни у сфері технологічної готовності, адже вона розмістилася між Індонезією (85 місце) та Намібією (87 місце). При цьому Польща посіла 41 місце, Росія – 60 місце, Китай – 74 місце.

Застарілі технології у ключових видах переробної промисловості зумовлюють високозатратність виробництва, що ставить під загрозу конкурентоспроможність вітчизняної промисловості. Так, у 2014 році рівень зносу основних засобів у металургійному виробництві склав 41,2%, хімічному виробництві – 53,8%; виробництві транспортних засобів та устаткування – 60,6%. І це фізичний знос. Про моральне застаріння цих засобів та технологій годі й говорити. Тобто, на сьогодні відсутня технічна та технологічна платформа для подальшого ефективного проведення економічної діяльності.

Звичайно, є ряд галузей, де Україна все ще має достатньо високі конкурентні переваги та відповідно стійкі позиції на світових ринках. Вони можуть стати основою стратегії виходу з кризи та забезпечення стійкого економічного зростання у середньостроковій перспективі, в т.ч. за рахунок "підтягування" до своїх потреб і можливостей інших виробничих і розподільчих сфер. Зокрема, це сфери агропромислового виробництва, ВПК, літакобудування, ІТ-технологій.

Але тут ми підходимо до відповіді на питання – А ЧОГО МИ ХОЧЕМО ДОСЯГТИ? Стійкого економічного зростання протягом 10-15 років? А чи дозволить це подолати ту прірву, яка відділяє сьогодні Україну від високорозвинених країн світу. Питання риторичне.

Ми вже втратили час на "наздогоняючу стратегію". Її необхідно було реалізовувати протягом минулих 25 років. Можливо, як би ми взяли на озброєння всі рекомендації Вашингтонського консенсусу одразу з моменту переходу від командно-адміністративної системи до ринкової у 1990-х роках (без підміни понять, в тому числі, приватизації), вони б зробили свою позитивну справу у формуванні в Україні капіталістичної ринкової економіки і наразі Україна б наздоганяла високорозвинену Європу, як це роблять Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина. Але наразі це вже точно не спрацює.

Нашою метою має стати здійснення стрибка від деіндустіальної економіки в економіку постіндустріальної епохи або реалізація стратегії економічного прориву.

Чи можна сьогодні, мислячи категорією "галузь" або "продукція", розробити стратегію, яка забезпечить Україні такий стрибок. Останнім часом з`явились кілька документів стратегічного планування, які в центр своїх стратегій ставлять саме ці поняття. Це і "Політика економічного прагматизму" Інституту суспільно-політичних досліджень і "План модернізації України" презентований на десятому з'їзді федерації роботодавців і розроблений провідними європейськими спеціалістами спільно з українськими роботодавцями, профспілками та науковцями. Я також у своїх виступах та публікаціях, і навіть у цій статті, згадую окремі галузі, які могли б стати драйверами розвитку у середньостроковій перспективі. І кожного разу міркуючи про це, я згадую один дуже цікавий вислів Марка Твена: "Якщо ви помітили, що ви на боці більшості, це вірна ознака того, що час змінюватися". Тому пропоную альтернативну теорію для дискусії.

Якщо змінити точку прикладання сили і замість "галузей" і "продукції" в центр уваги поставити "технології" і "новації". Можливо стимулювати необхідно не приток інвестицій, експорту або "точки розвитку" у вигляді нових галузей-драйверів росту, а впровадження технологій і новацій. Адже прорив в історії був пов'язаний лише із зміною технологій і саме їм ми повинні приділяти більше уваги. Необхідно всі механізми підтримки вибудовувати саме навколо технологій. Адже суть технологічного прориву полягає в тому, що загалом не важливо де буде впроваджуватися нова технологія, в металургії, добувній промисловості чи у космічній галузі. Її результат – це зміна позицій у світі. Технологія видобутку сланцевого газу перетворила США з імпортера енергоносіїв в експортера і послабила економічний базис країн-експортерів газу. Технологія Ілона Маска змінює ринок нафти.

Звичайно, я не маю ілюзій, що завтра Україна перетвориться на новий центр інноваційних рішень і впровадження новітніх технологій. Але без їх розробки та запровадження ми не зробимо стрибка, а перейдемо у статус "постійно наздогоняючих".

Хоча, наукоємність ВВП України порівняно з європейськими країнами на низькому рівні (частка видатків на науку за всіма джерелами до ВВП становила 0,66% у 2014 р. проти 2,01% у ЄС-28) у рейтингу Глобального індексу конкурентоспроможності нашим інноваційним можливостям надається більш позитивна оцінка порівняно, наприклад, з Польщею та Росією (за субіндексом “Інновації” Україна посідає 54 місце серед 140 країн, Польща – 64 місце, Російська Федерація – 68 місце). Також світом визнається відносно високий потенціал українських підприємств по поглинанню нових технологій.

Тому влада в країні пріоритетом має визнати впровадження технологій. І звідси вибудовувати свою стратегію. В рамках стратегії я пропоную розділити технології на дві групи: перша – це технології, які знаходяться у розробці і є технологіями майбутнього, друга - це технології, які вже впроваджуються світовими технологічними лідерами. Як приклад до другої групи відносяться технології підвищення енергоефективності. Наразі кожне суспільство спрямовує свої зусилля на зниження споживання енергоносіїв, використання відновлювальних джерел енергії.

Для розвитку кожної групи технологій необхідно розробити систему стимулів. Проте, якщо для другої групи технологій достатньо буде непрямої підтримки, наприклад, надання державних гарантій за кредитами або податкових канікул після впровадження нової технології (як інструмент, що дозволяє швидко і гарантовано розрахуватись за кредитами), то для розвитку технологій першої групи необхідним є пряма участь держави. Держава має виступати як у якості замовника (визначити, розроблення яких технологій є стратегічно важливим для здійснення економічного/технологічного прориву), так і у якості співрозробника і сторони, яка співфінансує дослідження. Звичайно важливим буде саме державно-приватне партнерство.

Україна успадкувала великий проектно-науковий потенціал в авіаційній промисловості, ВПК, космічній галузі, що може стати значним джерелом нових технологій. Але остаточно технологічні пріоритети має визначити влада.

Крім фінансових стимулів для розвитку технологій необхідно вирішити багато проблем, зокрема:

  • стримуючих ініціативу бізнесу, таких як зарегульованість (як приклад, технологія видобутку сланцевого газу була відома давно, але перший крок до розвитку видобутку у США було зроблено із прийняттям закону про виведення процесу гідравлічного розриву пласта з-під безпосереднього нагляду Агентства охорони навколишнього середовища США, здійснюваного в рамках Закону про безпеку питної води),
  • корупції, що призводить до недоотримання доходів у бюджет та неефективних видатків.

Водночас необхідним є:

  • реформування та модернізація науки у напрямку накоплення знань в країні, що посилюватиме роль людського капіталу та взаємозв’язок між наукою та виробництвом (створення окремих інституційних структур для підтримки комерціалізації досліджень, можливо субсидування витрат на отримання патентів);
  • суттєве реформування НАН України, формування на ії базі сучасної наукової системи, яка змогла б стати локомотивом технічного переоснащення виробництва. Однак, при сьогоднішній феодально-поміщицькій структурі Академії це неможливо. Суто косметичними змінами, якими хоче відмахнутися НАНУ сьогодні – нічого не вирішиш;
  • створення осередків нових технологічних змін (технопарків, інноваційних кластерів, індустріальних парків, бізнес-інкубаторів). Так, Сінгапур став центром медицини, фармацевтики та біотехнології, створивши біокластер Biopolis.
  • І все це має стати елементами нової стратегії економічного прориву. А експорт і інвестиції будуть зростати у відповідь на ці зміни, а не як самоціль змін. Можливо я помиляюсь, тому запрошую читачів до цієї дискусії.
Богдан ДанилишинБогдан Данилишин, академік НАН України
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram