ГоловнаСуспільствоЖиття
Спецтема
Ничейный малыш

Юрій Павленко: «На місцях вирішили, що всиновлення – це вигадка попередньої влади»

Постійна тема соціального спецпроекту LB.ua «Ничейный малыш» - життя вихованців дитячих будинків та інтернатів. Існуюча система має багато недоліків: інтернати віддалені та ізольовані, там виховується забагато дітей водночас, тож вони не отримують належного піклування, натомість поширені невмотивовані психіатричні діагнози. Крім того, в Україні дуже рідко вдається реабілітувати біологічні сім’ї. Вирішити всі ці проблеми покликана реформа системи інтернатних закладів. Про те, якою вона має бути і коли відбудеться, LB.ua розпитав Юрія Павленка, Уповноваженого Президента України з прав дитини.

Юрій Павленко:  «На місцях вирішили, що всиновлення – це вигадка попередньої влади»
Фото: Макс Левин

За останні кілька років українці всиновили менше дітей, ніж у попередні два роки. Чому так, українці більше не можуть чи не хочуть всиновлювати дітей?

Справді, за останні два роки зменшилася не лише кількість дітей, яких усиновили, але й тих, які знайшли родину в прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу. Так, у 2008-2009 роках кількість дітей, влаштованих в сім’ї, перевищила кількість посиротілих протягом року. 2381 дитина була усиновлена українськими громадянами в 2009 році - і лише близько 2 тисяч може бути усиновлено цього року. 2351 дитина була влаштована в прийомну сім’ю в 2009-му, а на цей рік прогноз – 1200 дітей.

На мою думку, об’єктивних причин для падіння показників національного усиновлення і влаштування дітей в сімейні форми виховання немає. Дітей не стало менше, бажання українців допомагати дітям-сиротам не стало менше. Черга на усиновлення дітей до 5 років не зменшується. Більш того, як свідчать опитування, чверть усього населення особисто готові наважитися на всиновлення дитини. У 2005 році таких людей було лише 18%. Тобто за останні 5 років кількість українців, які готові взяти дитину в сім’ю, збільшилася.

Фото: Макс Левин

То чому ж показники всиновлення не збільшилися?

В першу чергу, це безвідповідальна робота керівників місцевої влади. Саме вони, згідно законодавства, є органами опіки і піклування. Крім того, затягнувся процес реорганізації Міністерства сім’ї, молоді і спорту, а також Державного департаменту усиновлення і захисту прав дітей. Він триває вже більше десяти місяців, тому була втрачена система відповідальності виконавчої влади за всі процеси, пов’язані з усиновленням.

Наради, які я проводжу на місцях, показують, що багато голів районних адміністрацій, міських та сільських, селищних голів не знають, що вони і є органами опіки і піклування. Не знають, що вони несуть персональну відповідальність за долю кожної конкретної дитини на їхній території. Хоча насправді все абсолютно ясно. Закон визначає, що районна адміністрація, міський чи сільський, селищний голова повинен вжити вичерпних заходів щодо влаштування дитини в сім’ю громадян України. До інтернатів дитина може бути влаштована тимчасово і тільки в тому разі, якщо немає можливості влаштувати її в сім’ю негайно.

Чому раніше чиновники на місцях докладали зусиль, аби влаштовувати дітей в сім’ї, а тепер не поспішають це робити?

На жаль, в якийсь момент на місцях вирішили, що зусилля щодо усиновлення – це була вигадка попередньої влади, і оскільки її вже немає, то можна не напружуватися. Тому знову почали відправляти дітей в інтернатні заклади. Своєю головною задачею зараз я бачу донесення до кожного керівника району і міста їхніх обов’язки в цій галузі. Розуміння цього пріоритету, цього обов’язку є в Президента і, я сподіваюся, є в Уряду.

Щоб бути до кінця об’єктивним, є й інші проблеми. В першу чергу, неспівпадіння між тим, яких дітей бажають усиновити громадяни України і тим, які діти є в базі даних на усиновлення. Наприклад, на одну дитину віком до одного року претендує п’ять кандидатів. А щодо дітей, старших 10 років, то на одного усиновлювача припадає більше тисячі дітей. У базі даних усиновлення 28 тисяч дітей, з них 20 тисяч – старші 10 років. За цей рік всиновили всього 19 дітей, старших за 10 років. Три роки тому ця цифра була втричі більшою. Іще в цьому році є 17 потенційних усиновлювачів, вони зараз проходять підготовку.

Є також проблема законодавча, вона стосується зовсім маленьких дітей. До 2-місячного віку діти не підлягають всиновленню. У мами, яка відмовилась від дитини, є право протягом цього часу до неї повернутися. Аби влаштувати таку дитину в сім’ю, її віддають не на усиновлення, а під опіку. І через це процес всиновлення стає складнішим. Часто процедури грають на користь дорослого, при цьому нехтуються права дитини.

Фото: Макс Левин

Коли йдеться про кризові сім’ї, існує два підходи: забрати дитину якнайшвидше і помістити її в інтернат, або ж намагатися допомогти родині, щоб дитина залишалася в сім’ї. До якого варіанту тяжіє зараз державна політика у цій галузі, які є перспективи?

Зараз, на жаль, у питанні позбавлення батьківських прав в Україні діє каральний підхід. Тобто в разі виявлення проблемної сім’ї місцева влада, держава використовує найпростіший шлях – вилучає дитину і позбавляє батьків їхніх прав. Більше того, довгий час статистика вважалася тим кращою, чим більше дітей було вилучено. Це був показник ефективності роботи місцевої влади і того, як держава опікується і захищає права дитини.

Зараз ми готуємо законодавчу пропозицію щодо цього питання. Йдеться про новацію в судочинстві щодо позбавлення батьківських прав. Ми хочемо зобов’язати місцеву владу подавати до суду звіт: які заходи вона вжила для того, щоб зберегти біологічну родину. Це технологічний момент, але він буде зобов’язувати органи місцевої влади вживати всіх заходів.

Скажімо, є кризова родина. Служби поінформовані про те, що дитині може загрожувати небезпека. Але ж причини кризових ситуації в сім’ї можуть бути дуже різними. Наприклад, хвороба або втрата роботи одночасно обома батьками. В більшості випадків родину можна зберегти. Зараз відбувається наступне: приїжджає служба у справах дітей, забирає дитину в притулок, потім в інтернат – за 50 кілометрів від дому. І все, на сім’ї поставили хрест, нею більше ніхто не займається. Більш того, коли дитину відвозять далеко від дому, батькам складно відвідувати її. А якщо протягом півроку батьки не навідуватимуться до дитини в інтернаті, їх позбавлять батьківських прав.

Фото: Макс Левин

Який вихід із такої ситуації? Допомагати батькам з поїздками чи «наблизити» інтернати до родин?

Повинні відбутися зміни в системі інтернатних закладів. Треба відмовитися від системи великих дитячих будинків та інтернатів, які відривають дитину від місця її походження, від її близьких, від її майна. Треба перейти до невеличких дитячих будинків в районному центрі, де будуть проживати як діти зі статусом сиріт, так і ті, яких тимчасово вилучатимуть із кризових сімей. Діти ходитимуть до загальноосвітньої школи, не випадатимуть з громади, не траплятиметься так, що братики і сестрички будуть жити окремо, бо один з них по віку перебуває в закладі для зовсім маленьких, а інший – в школі-інтернаті. І головне – діти будуть ближче до біологічних батьків. Така система працює в багатьох країнах світу, при чому і в старих, і в нових демократіях.

Важлива перевага такої системи: голова району не намагатиметься позбутися дитини, відправити її в інтернатний заклад, наприклад, до сусіднього району. Зараз хід думок такий: «Відправлю, а доки ця дитина повернеться з інтернату і потрібно буде вирішувати питання з житлом, навчанням - я вже й головою районної адміністрації не буду». Втрачається відповідальність. Бо коли ти кожен день дитині дивишся в очі і проїжджаєш повз дитячий будинок, це одна ситуація. А коли вона кілометрів за 50 від тебе – зовсім інша.

І коли все це буде впроваджено?

Я думаю, що створити невеликий притулок - це цілком в можливостях кожного району. Це не такі вже й великі гроші, і потрібні вони для дуже доброї справи.

Фото: Макс Левин

Взагалі, ми наполягаємо на впровадженні в повному обсязі програми «Гроші ходять за дитиною». В інтернатному закладі утримання дитини вдвічі-тричі дорожче для держави, ніж утримання дитини, яка виховується в прийомній сім’ї чи дитячому будинку сімейного типу. Крім того, на утримання дитини в інтернаті виділяється втричі більше коштів, а на потреби дитини витрачається вдвічі менше. Гроші йдуть на заробітні плати персоналу (70%), на утримання приміщень, території і тому подібне (12%). Конкретно на потреби дитини буде витрачено максимум 18% від виділених державою коштів. При цьому в дитячому будинку сімейного типу на дитину витрачають 30 тисяч гривень з державного бюджету, і з них 24 тисячі йдуть саме на потреби дитини.

До того ж виходить, що в одній області утримання дитини в інтернатному закладі коштує державі 50 тисяч гривень на рік, а в іншій області – 112 тисяч. Тому на часі впровадження системи «Гроші ходять за дитиною». Уже є дуже чіткі розрахунки – як це має відбутися, які зміни треба прийняти до законодавства. Перші два етапи програми запроваджені, зараз ведеться робота над впровадженням третього етапу. Ми домовилися з прем’єр-міністром та міністром фінансів, що протягом наступного року підготуємо законодавчу і нормативну базу, і якщо все буде добре – то починаючи з 2013 року система почне діяти в повному обсязі. Це змусить влаштовувати найбільш прийнятні для дитини форми, а не зберігати заклади чи робочі місця.

Страх перед втратою робочих місць викликає спротив реформам серед працівників інтернатних закладів...

Думаю, що в багатьох із них триває внутрішня боротьба. Вони знають цю систему і розуміють, що вона мусить мінятися. Але вони також захищають свої робочі місця. Тому перед нами стоїть завдання – зробити так, щоб працівники бачили в реформі інтернатних закладів своє майбутнє. Вони зможуть знайти роботу, у нас є величезний брак професійних соціальних працівників – людей, які знають, як працювати з родиною, з людиною, з дитиною, що опинилася в складних життєвих обставинах.

Фото: Макс Левин

Нещодавно Верховна Рада скасувала обмеження щодо різниці у віці усиновлювача і дитини. Це позитивний крок чи негативний?

Особисто я був проти скасування цієї норми. Зняття вікового обмеження – в інтересах дорослих, але суперечить інтересам дітей. Переважна більшість людей хочуть усиновити дитину до трьох років, а старші діти отримують менше уваги. Існування цієї норми стимулювало якраз до усиновлення старших. Тепер може скоротитися усиновлення старших дітей, а напруга в усиновленні молодших може зрости.

Крім того, скасування цієї норми може наражати дітей на ризик повторного посиротіння. Усиновлювачі літнього віку можуть померти ще до того, як дитина досягне 18 років або невдовзі після її повноліття. Але закон вже підписаний, і він діє, хоча я й пропонував Президенту накласти на нього вето. Скасування вікового обмеження логічно лише для певних категорій – внутрісімейного усиновлення, для усиновлення братиків і сестричок раніше усиновлених дітей і для усиновлення рідними і близькими.

Дуже часто дітям, які потрапляють до інтернатних закладів, невиправдано ставлять психіатричні діагнози. Це негативно впливає на все їхнє подальше життя. Чи вживаються якісь заходи для вирішення цієї проблеми?

Справді, практично всі діти, які живуть в інтернатних закладах, мають психіатричний діагноз. Практично всі! Хоча насправді це не так. Діагноз - це один із способів, як втримати дитину в закладі і не віддати її на усиновлення або в прийомну сім’ю, залякати потенційних батьків. З іншої сторони, таким чином іноді наповнювали дитячі відділення психлікарень, щоб зберегти койко-місця і відповідне фінансування. Якщо говорити про психічне здоров’я, то в першу чергу треба вивести дитячі психіатричні відділення із системи дорослих психіатричних лікарень. Такі відділення повинні працювати у звичайних дитячих лікарнях.

МОЗ або Кабмін повинні затвердити порядок психіатричної допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, вихованцям інтернатних закладів. Він є і зараз, але недосконалий. І так звані ПМПК – психо-медико-педагогічні консультації - штампують кожній дитині діагноз. Хоча рішення ПМПК є рекомендаційним, надалі воно сприймається як обов’язкове. В тому вигляді, в якому сьогодні діють ці комісії, вони мають бути ліквідовані. Є лікар в поліклініці і лікарні, а якісь ПМПК не можуть ставити психіатричних діагнозів.

Фото: Макс Левин

Третє – дітей з психіатричними захворюваннями треба забезпечити необхідною допомогою і ліками. Сьогодні багатьох необхідних для цих дітей ліків в Україні просто немає, а деякі навіть не зареєстровані. Тому часто, виписуючи рецепт, лікар виходить не з потреб дитини, а з того, які є ліки. Ці питання потребують негайного вирішення, без цього немає сенсу говорити про реформування галузі.

В Україні діє багато закладів для дітей-сиріт, створених релігійними організаціями. До того ж, дитячі будинки сімейного типу часто відкривають глибоко релігійні люди. Чи не обмежується в таких випадках право дитини на вільний вибір віросповідання?

Якщо йдеться про дитячі будинки сімейного типу, то вони створюються не як релігійні заклади. Якщо і є участь – спонсорська, організаційна – релігійної громади, то виключно тієї, яка зареєстрована і діє на території України відповідно до закону. Ми не говоримо, що це погано для дитини. Але при створенні притулку чи дитячого будинку сімейного типу підписується угода, згідно якої батьки зобов’язуються не обмежувати віросповідання дитини.

Я впевнений, що в переважній більшості родин і закладів цей пункт дотримується. Якщо дитина не захоче, вона має повне право не приймати певні релігійні погляди. Наприклад, отець Жар організував притулок при монастирі в Чернівецькій області. Більшість з цих дітей, коли виростають, вступають до медучилища, а не до семінарії. До того ж, контроль здійснюється постійно. Повірте, жодні інші заклади в Україні не перевіряються прокуратурою, Службою у справах дітей та іншими інстанціями так ретельно.

Альона МельникАльона Мельник, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram