ГоловнаСуспільствоВійна

"До мене підійшов росіянин і каже: "Кажи, як ви там любите... Слава Україні?!”

Третій поверх опікового центру Київської міської лікарні №2 обклеєний дитячими малюнками. Написи про українських військових-героїв підтверджують, що в лікарні перебувають бійці АТО.

"Ви до Вадима Довгорука? По коридору зліва", - пояснює нам чергова медсестра, побачивши камеру фотографа.

Вадим Довгорук - 24-річний боєць славнозвісної "трійки" - 3-го полку спецпризначення — уже чотири місяці перебуває в київській лікарні. 16 лютого під Дебальцевим БТР, у якому перебував Вадим і двоє його побратимів, потрапив у засідку. Вибухом снаряда хлопцеві відірвало руку. Аби врятуватися від обстрілу, він відповз у лісосмугу, де пролежав чотири дні на 20-градусному морозі. Потрапив у полон ЛНР. Після переговорів луганських афганців з бойовиками його вивезли з окупованої території. Спочатку в Дніпропетровськ, а потім у Київ. Столичні лікарі змушені були ампутувати йому обидві ноги після обмороження. Тож із кінцівок у нього лишилася лише одна рука – права.

У палаті Вадима багато дитячих малюнків, аплікацій і сувенірів. Каже, частину "колекції" мама забрала в рідний Кіровоград. На столику біля нього з-поміж медикаментів — банка з водою, в якій плаває недопалок. У палаті Вадим лежить один. На сусідньому ліжку — складені камуфляжні штани і тільник. "Це єдине, що залишилось від війни", - каже спецназівець.

Біля ліжка Вадима — електровізок, подарований волонтерами. Посміхаючись, він скупо додає, що "ганяє" на ньому аж до Дарниці. У кутку кімнати стоїть так званий пробний протез, на який Вадим уже ставав. "Як воно?.. Високо", - жартує він.

Сьогодні боєць чекає на протезування в харківському "Укрпротезі" і хоче вивчитися на психолога. Далі - його пряма мова.

"Страх там відчувається завжди. Але починаєш вірити в долю"

З 18 років я служив в армії. Сам попросився, щоб мене оформили в військову частину в Кіровограді. Там готували спецназівців. Чотири роки прослужив за контрактом. І тут — війна. У вересні (минулого року — ред.) нас відправили в Донецький аеропорт. Тоді ще нікого не називали “кіборгами”. Хоча ми й давали перцю сєпарам. В них починалась паніка, як тільки чули, що їде "тройка" (посміхається). Коли 26 травня був перший штурм аеропорта, наших було десь 60, з них четверо — поранені. А з тої сторони — від 350 до 450 "двохсотих". Ми бачили багато трупів, та й розвідка наша підтвердила ці цифри.

В аеропорту я отримав перше поранення. Пуля увійшла в грудну клітку ось тут (показує) — зліва, трошки нижче ключиці. Госпіталізували в Дніпропетровськ. Правда, пролежав там всього два дні (сміється) і поїхав в Кіровоград. Поранення було не серйозне, так... один шов... Вирішив, що перев'язки роботи можу і вдома, щоб не займати окреме місце в палаті. В лікарню тоді привозили дуже багато поранених, це якраз був період Ілловайська.

Місяць був вдома, ще кілька тижнів ходив в наряди у військовій частині, а взимку (в лютому — ред.) поїхав в район Дебальцевого.

На сході я був зі своїми хлопцями, всі — контрактники, тому ні в кого не виникало сумнівів, що ми справді робимо свою справу.

Фото: www.facebook.com/vadim.dovgoruk

А до війни звикаєш. Від пострілів здригаєшся хіба перші три дні, далі — спиш нормально. Пригадую, якось лежали ми з хлопцями, вже збирались засинати, і тут — такий постріл, що аж вікна затряслись. "Наші чи по нас?" - перепитав хтось. "Ну, по радіостанції не передавали в укриття, то поки спимо", - відповів інший. Хвилин через п'ять чуємо по радіостанції: "Всім — в укриття! Працюють "Гради".

Якось зустрів "Гради" на злітній смузі аеропорту. Ми з товаришем вийшли посуд помити. Стою такий — в шльопках, підкочених штанах, сигаретка в зубах. І тут метрів за 70 почали летіти ракети і "Гради" лупити. "То що? Біжимо?", - кажу товаришу. "Біжимо!" - відповів він. Страх там відчувається завжди. Але починаєш вірити в долю. Вона тебе дожене всюди, будеш ти в укритті чи на відкритому просторі.

"Надіявся, що прийдуть "наші" 16 лютого, у перший день оголошеного перемир'я і за два дні, як я згодом дізнався, до дебальцівського котла, ми потрапили в засідку біля одного з блок-постів. Наш БТР виводив колону військових по дорозі в Артемівськ. Почався обстріл. Правда, колона встигла розвернутись назад в Дебальцево. Так що ми фактично взяли весь удар на себе.

Пам'ятаю, пролунав вистріл, один зі снарядів (скоріше за все, із ручного гранатомета) залетів всередину нашого БТРа. Мені одразу відірвало руку. Ще двоє моїх побратимів загинули в мене на очах. Коли наш БТР зупинився, я виліз з нього, поки він не вибухнув. Важко відтворити в пам'яті, що відбувалось довкола, але точно знаю, що доповз до посадки — метрів 300. Там в кущах і пролежав чотири дні.

На вулиці було десь більше 20 градусів морозу. Промерзав до кісток. Не зміг навіть накласти собі джгут, який був в кишені. Не дотягнувся, заважав бронік.

Я чув постійні обстріли. То приходив до свідомості, то "засинав". Бачив навіть, як метрів за 10 повз мене проходили сєпари. Мабуть, думали, що я — двохсотий.

А просити в них допомоги не хотів, все надіявся, що наші прийдуть і заберуть мене.

Ще заходячи в Дебальцево, ми розуміли, що готується котел. Там "Уралів", танків, мінометів сєпарів стільки було!.. Ми відбили п'ять атак, поки заїхали в місто. І розуміли: вибратися звідти так просто не вдасться.

Там були російські воєнні, це не "ополченіє". Впізнавали ми їх по типовому говору, плюс — бачили чимало бурятів-танкістів.

На четвертий день я побачив чотирьох осіб. То були сєпари. Вони знімали кулемети зі збитої машини неподалік місця, де я лежав. Один із них проходився вздовж огорожі, оглядаючи місцевість. Йому ще крикнули, щоб йшов акуратно, бо все — заміновано.

"Я знайшов "двохсотого", - сказав він, побачивши мене. "Нашого?" - запитали. "Не знаю", - відповів він. Підходить, я йому й кажу: "Не стріляй". "Ні, "трьохсотий", "укроп", - крикнув він своїм. А до мене каже: "Як не стріляй, ви ж наших добиваєте..." Тоді підійшов їхній старший і каже: "Вставай!" Я йому: "Не можу, ніг не відчуваю". Сказав їм, скільки там пролежав. Всі зрозуміли, що ноги в мене — обморожені.

Тоді підбіг росіянин (на ньому був російський шеврон) з фотоапаратом і почав мене знімати. Та й каже: "Ну, говори, як ви там любите... Слава Україні?!" Старший до нього: "Ти чого з малого знущаєшся? В нього така ж мати, як і в тебе, і в мене..." Ніхто не заперечив. І мене завантажили в автомобіль, дали води і завезли в обласну лікарню в Луганську.

Я розумів, що раз вони мене одразу не добили, то житиму.

Фото: Макс Требухов

В лікарні мене сприйняли, як і всіх українських військових, досить вороже. Кожен (із медперсоналу — ред.) підходив і запитував, чого я сюди прийшов... Вони не визнають, що живуть в Україні. У них — республіка. А всі решта вторглися на їхню територію.

Правда, трапилась мені і дуже хороша медсестра. Вона запитала номер матері, подзвонила їй і попросила, щоб мене швидко забрали. Інакше — наступного дня біля моєї палати буде охорона. Потім дала мені телефон, щоб мама переконалась, що я — живий.

А далі справа була за мамою. Вона подзвонила в військову частину, і вже наступного дня мене забрали луганські афганці і передали через місію ОБСЄ. Тоді я вперше її побачив, хоча чутки про те, що вони (спостерігачі місії — ред.) мають до нас приїхати, часто поширювалися. Та який толк з них?! Пацани розповідали, що лише обстрілювати починають частіше, як тільки вони поїдуть з місця їхньої дислокації.

А медсестра з луганської лікарні ще й досі телефонує моїй мамі, питає, як здоров'я. І один з ветеранів Афгану з Луганська дав мені свою візитку, казав, щоб телефонував при необхідності. Так що й на тій території є нормальні люди.

***

Кілька днів я пролежав в лікарні в Дніпропетровську, а потім мене привезли в Київ. Звик вже тут, стільки друзів знайшов, що й додому не сильно хочу повертатись. Так... хіба на день з'їздити.

Фото: www.facebook.com/Marta Boyanivska

Медикаментозне лікування вже завершилось, залишилось чекати лише на проходження спеціальної комісії, після чого можна приступити до протезування. Збираюся в харківський "Укрпротез", кажуть, хороші там фахівці. А потім поїду додому. Буду вступати на психологію в педагогічний університет. До нас тут приходили якісь цивільні психологи, але вони геть не годяться в умовах війни. Військові не сприймають їх всерйоз, часто навіть жартують з них.

Мені треба адаптовуватись до мирного життя. Якби міг, то знову пішов би на схід. Але такого вибору в мене зараз немає.

Реквізити ПриватБанку тим, хто хоче допомогти бійцю, — 5168 7420 2080 3460 (отримувач — мати Вадима Брюховецька Наталія Вікторівна).

Вікторія МатолаВікторія Матола, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram