ГоловнаСуспільствоВійна

«Я почав цінувати моменти, коли можу встати, чи ходити, чи за вухом почухатись»

“Напевно треба їхати до Львова шукати собі дружину”, - сказав мені фотограф Макс Требухов, коли ми виходили з опікового центру Київської міської лікарні №2 у червні минулого року. Тоді випадково познайомилися з львів'янкою Іванною Романчак, дружиною волонтера Андрія Романчака, який влітку минулого року в автомобілі з військовими і волонтерами підірвався на фугасі під Попасною.

Андрій — єдиний, хто тоді залишився живий з п'яти пасажирів авто. Хоча отримав 60% опіків тіла, і з тих пір не виходить з лікарень і реабілітаційних центрів.

Весь цей час поруч з Андрієм його дружина. Коли він був в реанімації, її пускали до нього на кілька хвилин, але вона чекала цього моменту в лікарні весь день. Відверто, трепетання, з яким Іванка розповідала про Андрія ще під час першого нашого знайомства, - захоплює. Півроку потому Андрій зізнавався, що дуже зблизився з Іванкою за цей час.

“Я зрозумів, що дуже мало часу приділяв сім'ї, Іванці. У нас поки немає дітей... Думаю, як тільки я стану на ноги, одразу заплануємо поповнення в сім'ї”, - каже він.

Фото: Макс Требухов

Сьогодні Андрій продовжує лікуватися. Попереду ще кілька операцій на ліктях рук, а також тривала реабілітація.

Розмова з волонтером тривала дві години. Тож пропонуємо вам детальну розповідь про пережиту Андрієм трагедію, його роздуми про волонтерство, АТО і сім'ю.

Ви пам'ятаєте той день — 17 травня, коли ваша машина підірвалась під Попасною?

Так, ця подія ніби врізалась в мою пам'ять. Пам'ятаю все до деталей.

Ми уже повертались назад, рухались в бік Попасної, вже навіть видно було будинки. Пам'ятаю, як запищало у вухах, як підлетіли вгору, машину затрусило, як вкрилось “павутиною” лобове скло. Нас розвернуло на 180 градусів і пролунав вибух. Коли приземлились, я відключився, напевно як і всі, хто був поряд.

Прийшов до тями, судячи з усього, дуже швидко, бо вогонь був ще позаду автомобіля. Але спрацював боєкомплект: в багажнику військові везли зброю. І від другого вибуху я знову втратив свідомість. Пам\'ятаю лише, як озирнувся, як побачив вогонь в багажнику і хлопців. Усі вони були без свідомості.

Знову прийшов до тями від страшного болю. В мене вже горіло взуття і штани. Але вибратися з автомобіля я не міг, на мені був кусок якогось металу. Мабуть, рульова рейка. Спочатку не міг й з місця зрушитися, а потім якось з криком підняв цей кусок металу і вирвався.

Вибирався назовні через лобове скло, якого на той момент вже не було. Виповз і почав тушитися. Поряд була лісопосадка. Я доповз до трави і об неї тушив залишки одягу.

Віддихавшись після цього, я подивився на машину. Вона була вся в полум'ї. Підходити до неї близько і пробувати когось витягувати не було сенсу.

Більш того, почали спрацьовувати “магазини”, які були у військових при собі. Лунали постріли, я спочатку подумав, що це — обстріл. Я відбіг вглиб лісосмуги, присів і почав оглядатись. Важко було зорієнтуватись... Але потім я зрозумів, що це.

Фото: Роман Бочкала

Я витяг з кишені телефон. Хотів повідомити, що з нами трапилось, хоча би хлопцям — також львівським волонтерам, з якими ми разом приїхали на Донбас. Вони залишились на базі, а ми поїхали з військовими по блокпостах розвозити допомогу.

Але в мене обгоріли пальці рук і почала текти кров. Я вимазав нею екран смартфону, і складно було написати навіть смс-ку.

Подзвонити також не могли?

Я пробував подзвонити, але я їх чув, а вони мене — ні. Мабуть, щось зі зв'язком було негаразд.

Потім врешті написав їм дві смс-ки. І почав йти до людей, в Попасну.

Як я туди дійшов зі своїми опіками, досі не розумію. Пригадую, прийшов до якоїсь лавочки біля найближчого будинку, сів. Там зібралось багато народу. Всі боялись підходити до машини, все вибухало, гриміло... У мене ще тоді була надія, що хтось з хлопців таки вижив...

В будинку поруч, як потім виявилось, жила жінка родом зі Львова. Фельдшер. Вона пообрізала на мені залишки обгорілого одягу, накрила покривалом і весь час говорила, щоб я був при тямі.

Приїхала перша машина військових. Розвідка. А потім і хлопці з Нацгвардії під'їхали, яким ми якраз під час тієї поїздки привозили допомогу. Вони розпитували, що трапилось. Але я й сам не міг до кінця зрозуміти...

Як довго ви сиділи на лавці?

Мені важко це згадати, думаю, досить недовго. Близько півгодини напевно.

Я так розумію, ви з'їжджали з основної дороги на ґрунтову. Але це дуже небезпечно. Ґрунтові дороги здебільшого заміновані...

Ми їхали на блок-пост до хлопців з Нацгвардії. І це була найкоротша дорога... Ми планували виїхати на асфальтову дорогу, але до того повороту не доїхали десь півкілометра.

Взагалі ця поїздка була не така, як завжди. Ми завжди їхали в складі 4-5 осіб, двома бусами. А того разу ті люди, з якими ми постійно їздили, не поїхали. І практично в останній день ми шукали одного водія. Тому певний хаос під час зборів відчувався.

Фото: censor.net.ua

Перед виходом з дому я забув вервичку, яку подарували мені ще під час Майдану. Я ніколи не їздив без неї.

Поверталися за нею?

Дружина повернулася. Я на порозі вже стояв. Ця вервичка й досі в мене є, навіть не обгоріла.

Також нас ніколи не проводжали ні рідні, ні друзі. Ну тільки з дружинами вдома прощалися перед поїздкою і все. А цього разу до нас під'їхали друзі — на виїзді зі Львова. Ще дали нам торт в дорогу, щоб солодко було... Попрощались і поїхали.

Щодо маршруту, то його я знав на пам'ять: де яка яма, де ремонтують міст чи треба їхати в об'їзд. Тобто жодних проблем щодо маршруту не могло бути.

А підозри, що ваш маршрут могли “злити”, не було? Тим паче, з вами їздили військові. Сепаратисти могли на них “полювати”.

Про наш маршрут знали лише двоє осіб, крім тих, хто їхав на Донбас. Навіть рідним ми ніколи нічого не розповідали.

Більш того, під час тієї поїздки ми досить спонтанно вирішили заїхати на дальній блок-пост біля Попасної. Тоді якраз помінялась дислокація окремих підрозділів і навіть військові чітко не знали, хто де стоїть. От і ті хлопці, котрі нас супроводжували, запропонували заїхати туди. Вони планували познайомилися з командиром, обмінятись номерами телефонів... А ми заодно підкинули їм трохи солодкого і одну пару берців (якраз прийшов один боєць в тапках, його берці порвались). Та й загалом хотіли подивитися, чого не вистачає цим бійцям, щоб на наступний раз підвезти.

Ми завжди були обережними. Слідкували, щоб за нами ніхто не їхав. Якщо якась машина траплялась, як мінімум двічі, на нашому шляху, просили хлопців з найближчого блокпосту перевірити її.

З ким першим ви говорили після трагедії?

Одразу після трагедії мене привезли в Артемівськ. Найбільше, що мені тоді запам'яталось - до мене приїхав священик зі Львова. Мені вже пізніше розповіли, що коли мої рідні дізналися, що трапилось, моя тітка пішла в церкву у Львові, вона туди часто ходить... Розповіла священику, що зі мною сталось. Виявилося, якраз в той період недалеко від Артемівська був інший отець зі Львова. Йому подзвонили і попросили поїхати до мене.

Дорога до лікарні для нього видалась дуже складною, але, на щастя, він доїхав.

Фото: Макс Требухов

Візит священика в ту мить для мене був дуже несподіваний, але приємний. Розмову зі священиком я дуже добре пам\'ятаю. Його підтримка була для мене тоді великою допомогою.

За весь час мого перебування в Артемівську до мене часто приходили чи то волонтери, чи військові. Серед них було чимало львівських... З багатьма я був добре знайомий. Як це не парадоксально, але спочатку я допомагав їм, а потім вони мені.

***

На Донбасі вам важко було спілкуватися з місцевими? Ви — зі Львова, говорите чистою українською...

Волонтерів, як і військових, там сприймають по-різному. Все, звичайно, залежить від того, з ким ти спілкуєшся. Траплялися різні випадки. І вік людей, з якими спілкувався, не мав жодного значення. Часом молодь, а часом люди похилого віку вели себе дуже агресивно по відношенню до нас. В конфлікти я не вступав, але було неприємно.

Розкажу один випадок. Ми якраз були в Артемівську, в нас зламався автомобіль. І потрібні були певні запчастини. Знайшли два поруч розташовані магазини.

Зайшли в один, і одразу: “здрастє, понаєхалі тут, я вас сюда не звала...” Ми вийшли звідти, не хотілося сваритися. А в іншому магазині продавчиня нас зустріла дуже привітно, навіть старалася говорити українською, хоч відчутно було, що їй важко... Вона знайшла нам потрібні запчастини і навіть грошей не взяла. “Ідіть з миром”, - наостанок сказала.

Ви не шкодуєте, що їздили на Донбас, що вам вдалось пережити таку трагедію, а нині ситуація на Донбасі далека до мирної?

Давайте подумаємо. Про що можна шкодувати? Що зі мною таке сталося? Ну, з моїми друзями сталося ще гірше. Мій товариш Володя Боднар загинув, залишивши дружину і троє неповнолітніх дітей. Більш того, їхня сім'я має кредитні зобов'язанні. І найголовніше — його дружина й досі не може отримати одноразової допомоги від держави посмертно.

Так, у листопаді минулого року Верховна Рада ухвалила закон, що дозволяє виплачувати, в тому числі, сім'ям загиблих внаслідок поранень волонтерів одноразову грошову допомогу. Але друг загинув в травні, тобто формально на той момент закон ще не діяв.

Коли його дружина приходила до представників влади, які мали би порадити, що в таких випадках робити, чи хоча би поспівчувати, натомість чула: “а хто його туди посилав...” От за це мені найбільше шкода. Що ми займалися волонтерством, а цього ніхто не цінував.

А шкодувати, що так сталося зі мною... Я розумів, куди їду. Розумів, що там війна, там щодня вмирають хлопці, чи стають каліками. Чи шкодують вони, що пішли воювати, обороняти країну? Думаю, що ні. Звичайно прикро, що так трапилось, бо я вже півроку лежу і нічим не можу допомогти тим, хто зараз там, на Донбасі. Та з іншого боку, я відчуваю, наскільки була потрібна та робота, яку я робив зі своїми друзями.

Знаєте, дух волонтерства — це така сила, яка здатна побороти будь-що в нашій державі. Будь-який цинізм чи байдужість влади. За ці півроку я познайомився з такою кількістю хороших людей... Це вселяє надію, що добро переможе в цій державі.

На зимові свята, які Андій з дружиною провели у Львові, до них в гості завітали київськи волонтери
Фото: Надано Іванною Романчак
На зимові свята, які Андій з дружиною провели у Львові, до них в гості завітали київськи волонтери

А ви отримали цю одноразову допомогу?

Я проходив медичну комісію, оскільки більше 120 днів лежав у лікарні, але мені написали в медичній довідці “загальні захворювання”, хоча у всіх виписках написано, що в мене “мінно-вибухова травма”.

Та хай. Я не сидів в окопі з автоматом, часом в воді по коліна, не спав на сирій землі. Але ж є хлопці (навіть у Львові), яким на війні відірвало руку чи ногу, чи вони отримали поранення (вже не кажу про психологічні травми). А їм також пишуть “загальні захворювання”. Знаю випадок, коли після такого хлопцю ще й повістка прийшла.

Політики хочуть, щоб військові зрозуміли їх, мовляв, у нас перемир'я, не можна стріляти у відповідь. Але ж чому хлопців, які там стоять, ніхто не хоче розуміти?! Їхнє здоров'я ніхто не поверне, а в багатьох є сім'ї, діти, яких треба ставити на ноги...

***

Сьогодні ви й далі продовжуєте лікування. Наскільки я знаю, нещодавно вам зробили дві операції на лікті.

Так, як з 17 травня я зліг на кушетку, так і досі “тиняюся” по лікарняних палатах (сміється — ред.).

За останні два місяці мені зробили дві операції в Києві, як раз проходжу реабілітацію... Вже можу рухати рукою, навіть дотягуюся до вуха, щоб почухати. Виявляється, це так прикольно (сміється — ред.). Ну, а ліву руку поки що не чіпаємо, пізніше оперуватимуть...

Справа в тому, що після приїзду в Чехію в мене дуже опухли долоні, лікті і плечі. Не знаю, чому. Може, від зміни тиску, температури. І виникли проблеми з ліктями. Напевно пішло запалення. І лікті на обох руках не працювали. Мене прооперували, скажімо так, зміцнили м'язи, зокрема прикріпили тріцепс до кістки анкером.

Тобто вам вмовтовували спеціальне кріплення?

Так, біометричний анкер. З часом він розсмоктується. Лікар казав, в аеропорті пищати не буду (сміється — ред.). А тріцепс таким чином зможе зростися з кісткою.

Фото: Макс Требухов

Ви їздили в Чехію на реабілітацію?

Коли я лежав в опіковому відділенні в Києві, прийшов посол Чехії в Україні (Любомир Заоралек — ред.). Чеський уряд виділив кошти для допомоги українцям, котрі постраждали в АТО. Посол довго розмовляв зі мною, я розповів йому, що зі мною трапилось, і він сказав, що мене повезуть на лікування в Чехію на 90 днів.

Ми поїхали з дружиною за кордон 14 липня минулого року. Якраз тоді опухли руки... Згодом у мене виявили якусь інфекцію в організмі, тому повноцінної реабілітації не могли провести. Хоча планували поставити мене на ноги.

Довгий час виводили інфекцію, а потім почалася легка реабілітація: зарядку робив, ноги піднімав і т.д.

Ваша дружина розповідала, що якийсь час ви вже самі по сходах ходили.

То було у Львові, в реабілітаційному центрі. Ходив на різні процедури, в тому числі там мені робили легкий розігріваючий масаж перед заняттями в спортзалі.

Найбільше навантаження було на ноги, щоб я міг самостійно стояти. Спершу важко було тримати рівновагу, рівно стояти, адже я стільки часу пролежав. Але за місяць хлопці фактично поставили мене на ноги.

Навіть по сходах ходив (додає дружина)

Так-так, останній раз ходив по сходах якраз перед від'їздом в Київ.

Є і ще одна проблема. Я не можу рівно тримати стопи. М'язи розслаблені, і вони висять. Правда, волонтери знайшли мені ортези (спеціальні апарати), котрі допомагають тримати стопу рівно, щоб м'язи не провисали.

Щодня я розробляю руку, яку прооперували, разом з інструктором лікувальної фізкультури. А після заняття я сідаю на край ліжка. Щоб кров краще циркулювала, ноги наповнилися кров'ю... Перші рази, коли сідав, аж мурашки бігли по тілу, голова паморочилась, так страшно було. А зараз вже нормально (посміхається — ред.).

Фото: Надано Іванною Романчак

Як сильно змінилось ваше життя після трагедії?

Я почав цінувати ті моменти, які раніше робив автоматично. Коли ще міг хоча би на візку по вулиці їздити, то весь час спостерігав за людьми. Вони ходять навіть не замислюючись над цим. На автоматі. А я почав цінувати такі моменти, коли можу встати чи ходити, чи от за вухом почухатись.

Якщо говорити про більш глибокі переживання, то я почав більше цінувати те, що поряд зі мною моя дружина. Раніше ми проводили разом досить мало часу, я багато працював, займався громадською діяльністю, волонтерством. Ввечері бачились кілька хвилин, і так проходило життя. А зараз майже сім місяців практично день в день вона поруч.

Я знав, що люблю дружину, що вона чекає мене вдома, що підтримає в будь-яку хвилину. Але та любов, якою вона мене оповила весь цей час... Приємно, аж до глибини душі.

Будуєте якісь плани на найближчу перспективу?

Я не будую далеких планів. Першочергово для мене важливо максимально швидко і максимально якісно відновитися.

Зараз у мене надмірне бажання більше часу віддавати своїй сім'ї. Так склалось, що в нас з Іванкою немає дітей, ми постійно це відкладали. А після реабілітації, думаю, ми обов'язково заплануємо поповнення в сім'ї (посміхається — ред.).

Картка Приватбанку для допомоги Андрієві Романчаку

5168 7423 4160 9968 (на ім'я брата волонтера - Дмитра Олександровича Романчака)

Вікторія МатолаВікторія Матола, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram